Шкільний (учнівський) твір:
"Боровся я за щастя для людини, За світло в чорній млі" (П.Грабовський) (І варіант)
Місце П. А. Грабовського в українській літературі особливе. Поет, який більшу частину життя провів на засланні або в тюрмі чи під наглядом поліції, не тільки не зневірився, не впав у розпач, ні, він створив цілий ряд чудових поезій, які могли б прикрасити найбагатшу літературу світу.
Про що і як писати? Це питання постає рано чи пізно перед кожним, хто береться за цю нелегку працю.
Грабовський дав чітку відповідь на це питання і своїми творами, і своїми статтями.
В 1896 р. він написав статтю «Дещо про творчість поетичну», де стверджує, що мистецтво не може бути іграшкою, «мистецтвом для мистецтва». Ні, воно має служити народу. Поет має бути борцем, провісником високих ідеалів, слугою народу.
Зразком такого служіння народу він вважав Т. Г. Шевченка, поезія якого була засобом боротьби з неправдою, сміливим голосом за всіх пригноблених і скривджених.
На думку П. Грабовського, поезія має вселяти в серця трудящих віру в перемогу над ворогами, в торжество правди.
Ці ж думки знаходимо у вірші «Я не співець чудовної природи, де він прямо заявляє: «Де плачуть, там немає вже краси!»
Ні, він не стане оспівувати природу «з холодною байдужістю її», бо «з ума не йдуть знедолені народи», їм поет віддає свій талант,
своє палке серце.
Поетичним ідеалом Грабовського є образ борця «за щастя народу, за волю, за братерство». Своїми віршами він показав, яким має бути справжнє мистецтво, поезія, в якій «цікавий, щиро людський зміст» поєднується з досконалою художньою формою.
Не тільки в бою можна здійснити подвиг. У поезії «Трудівниця» Грабовський змальовує просту сільську вчительку, яка була матір'ю для дітей хліборобів, але жила в бідності й передчасно зійшла в могилу. Поет славить подвиг.
Справжніми героями (однойменний вірш) митець вважав революціонерів, політичних в'язнів. Життєві дороги для них були всіяні колючим терням, але це не спиняло їх, вони всю силу, а іноді здоров'я і навіть життя віддавали народу, торуючи шлях до визволення. За це поет складав їм щиру подяку. Які красномовні епітети, порівняння, метафори вживає він для змалювання цих борців: «трудівники незнані», «страдники найперші», «шляхи палючі», «вік минув за працею, як днина», вони працювали, «сліпим братам торуючи межу», а тепер в своєму безсмерті «сяють... у чарівній красі».
З убивчою іронією говорить поет про псевдогероїв, яким навіть сниться героїзм. Народ знає їх справжню ціну, не їм складає вінок слави.
Продовжуючи традиції Т. Г. Шевченка, Павло Арсенович у багатьох поезіях закликає до дружби народів. Такий мотив звучить у
вірші «До Русі-України», де він висловлює бажання, щоб «Русь порізнена устала з-під віковічного ярма і квітом повним розцвітала згоді з ближніми всіма!»
Поет вірить, що на политій кров'ю і сльозами рідній землі народ здобуде волю, забуде про ярмо. Це прекрасне майбутнє він малює в чудовому образі зорі, який неодноразово зустрічаємо в його віршах.
Було б помилкою думати, що Грабовський — майстер лише громадянської лірики. Ні, його поезія багатогранна. Народною піснею став його вірш «Сон». У сні в'язень бачить такий милий серцю пейзаж: «зелений гай», «пахуче поле», степ «широкий, наче море», садок біля хати. Але чому така прекрасна картина оповита сумом? Бо дійсність жорстока: в хаті «знудилась мати», «і знудьгувалася сестра», в якої «поблідло личко, стан зігнувсь», мабуть, «від непосильної праці».
Ілюстрацією до вислову «Де плачуть, там немає вже краси» є чудові вірші циклу «Веснянки».
Весна. Квіти. Травичка. Все оживає. Але за цією красою ховаються «смердючі болячки». Про них і ластівка, провісниця весни, розповідає. Але це не може похитнути борця. П. Грабовський пише:
Перед долею важкою
Голови не похилю.
До останніх хвилин життя він залишався вірний своїм поетичним ідеалам. Україна не забула свого талановитого сина. Народ віддав йому шану за його незламну Музу, за палке і пристрасне слово.
Дивись інші твори за творчістю Грабовського Павла
