Шкільний (учнівський) твір:
Постать гетьмана Івана Мазепи в однойменній поемі В. Сосюри
Ім'я та діяльність Івана Мазепи завжди привертали і привертають увагу багатьох істориків, критиків, літературознавців, письменників. Найчастіше його показували як підступного зрадника, властолюбця, людину ницу, прокляту церквою і Богом. І лише незначна частина авторів, відступаючи від загальноприйнятої думки, відтворювала справжнього Мазепу — борця за свободу своєї країни.
Одним із них був Сосюра — автор глибокопатріотичної поеми «Мазепа». Початок її вперше був надрукований у журналі «Життя і революція» за 1929 рік. І хоча в опу блікованому уривку йшлося тільки про молодість Мазепи в ролі пажа при польському, королі, задовго до його стосунків з Росією як гетьмана України, Сосюру почали всіляко цькувати й жорстоко переслідувати, звинувачуючи в українському буржуазному на¬ціоналізмі. Пізніше в автобіографічному романі «Третя рота» поет згадуватиме: «Образ Мазепи був ще тільки ембріоном, а мене навіть за ембріон почали бити».
Лише на початку 90-х років цей твір був нарешті реабілітований і дійшов до українського читача, щоб із глибини кривавих 30-х сказати правду про непересічну особистість українського гетьмана, до кінця відданого своїй багатостраждальній країні.
Кожна країна має своїх героїв-подвижників, що розбудовували державу, вершили її історію. Цих людей об'єднує любов до своєї землі. Мало хто з них думав про славу, претендував на вічну пам'ять у нащадків. Вони втілювали в життя свою ідею. Таким був і гетьман Іван Мазепа.
Вже на початку поеми Сосюра звертає нашу увагу на славне минуле українського гетьмана: «колишній велет, богатир», «його зіниці світять дико». І потім через усю поему проходить образ Мазепи-патріота. Навіть будучи пажем у польського короля, він не перестає думати про Україну:
Ні, я згадав про Україну,
Козацьку волю і орлів...
Там дзвін копит, і крик, і постріл,
Там шаблі рух меткий і гострий...
У сцені марення молодого пажа, пораненого в поєдинку з польським магнатом, постає видиво всієї долі Мазепи, посланого самим Богом стати оборонцем України як від Польщі, так і від Москви. У віщому сні він бачить своє майбутнє:
Він чув, той цар іде по ньому,
У грудях грузнуть каблуки,
Так важко дихати старому...
— Чом ти прийшов до мого дому,
Північний злодію? Чому
Мене штовхаєш ти у тьму?..
А мріялося гетьманові зовсім інше: об'єднатися з військом шведського короля Карла XII і звільнити Україну з-під російського ярма. Але не судилося цій мрії здійснитися...
Сосюра вважає, що головною причиною поразки гетьмана та його прихильників стало те, що народ, не зрозумівши високих поривань Мазепи, відмовився його підтримати:
...не пішов за ним народ
Шляхом і радості й надії.
Не зрозумів його він мрії...
У чому ж трагедія героя поеми? Сосюра не вбачає її у тій меті, яку ставить перед собою гетьман, — звільненні України від тяжкого царського ярма, забезпеченні її суверенності. Цю мету він вважає законною і патріотичною, вона-бо народжена любов'ю до рідної землі. «Я помилявся од любові...» — каже Мазепа після поразки, і поет не спростовує ці слова. Адже він і сам виходить із того, що Мазепа «серцем біль народу чув», тому категорично відкидає звинувачення у зрадництві:
Любив Вкраїну він душею
І зрадником не був для неї.
Трагедія гетьмана, за Сосюрою, в тому, що він не знайшов вірного шляху до втілення своєї мети, «шукав у морі броду», не зрозумів, що царевій «криці» треба протиставити «ще дужчу силу — гнів», народний гнів. Не даремно, коли Мазепа, скликавши старшину, відкриває їй свої наміри,
...ні словечка не сказали
На цій нараді про народ,
Немов його й не існувало.
Під Полтавою стогнало «роздерте серце України», бо українці билися один проти одного «з боку Карла і Петра», а ще більше української крові пролилося вже після Полтави. Згадаймо нещадну різанину, яку вчинив Меншиков у Батурині, та хіба ж таке коїлося тільки у Батурині!
Чому ж народ не підтримав гетьмана? В особі Мазепи народ так і не визнав, на відміну від Богдана Хмельницького, свого вождя, не почував до нього любові й шани, не вірив йому, вбачаючи у гетьманові хто таємного польського прихильника, хто запопадливого царського прислужника, московського лакйзу, Петрового улюбленця. Історики засвідчують, що гетьман помер своєю смертю, поховано його було в Галаці з дотриманням належного небіжчикові ритуалу, тож і «никли траурно знамена», і гетьманську булаву несли... Та от про що мовчать історичні дослідження,
що відомо тільки поетові, й тільки він про це може сказати — про передсмертні слова Мазепи:
І з губ злетіло, як дихання: Прощай, Україно, прощай. Поема Володимира Сосюри захоплює і водночас спонукає замислитися над тяжкими випробуваннями, які судилося подолати нашій Батьківщині на її шляху до незалежності. '
Дивись інші твори за творчістю Володимира Сосюри
