Шкільний (учнівський) твір:
Трагедія поета-вигнанця в ліриці Євгена Маланюка (I варіант)
Коли почалися соціальні зрушення на початку XX століття, українська молодь активно стала на захист України, віддала майже всі сили, щоб рідна земля здобула незалежність. Та на жаль, кров'ю захлинулися визвольні змагання українців — на нашу землю зав
жди зазіхали, як на ласий шматок, вороги. Після поразки більша частина тих, хто залишився в живих, змушена була емігрувати: патріотизм ставав не чеснотою, а підставою до знищення.
Така доля спіткала відомого українського поета Євгена Маланюка. У 1920 році він виїхав за межі України, щоб більше ніколи її не побачити. Спочатку знайшов притулок у Польщі, потім у Чехословаччині, далі доля занесла в Німеччину, СІЛА, та в серці горіла Україна. Важко передати страждання палкого патріота, який мріяв про Батьківщину, та не міг на неї повернутися. Він пройшов усі кола пекла, «о, жаден Дант того не бачив!» Не знайшов поет і нової Батьківщини, тому й життя, як йому здається, тягнеться важко й безкінечно, а «дні — віками»:
В вікні сльота і листопад.
Вертаються з костьолу люде.
Цей дім отчизною не буде,
Будинки не замінять хат.
Залишається поетові писати листи, адресуючи їх Батьківщині. Роздирає його гаряче серце любов, неможливість активно діяти на користь Україні, «коли марно палаєш, а ворог регоче, а доба ось гримить у залізі й вогні». Вмирає поет через те, що на чужину не долітають ні шум тополь, ні вітер пісень. Найстрашніше для Є. Маланюка — не зробити чогось, що в його силах:
Так нещадно, так яро згораю, —
Чи ж побачиш, почуєш ти?
Рідна земля стала невтомним серцем поезії Євгена Маланюка, та земля, що «справляє з сонцем шлюби», на якій «в кожнім стовбурі космічна рокоче кров», а його патріотизм є щирим, органічним. Ностальгічна жага й туга голосять з його творів:
Через гори і доли, понад океани,
Крізь пущі і джунглі — пливуть день і ніч голоси.
То не пісня, не поклик, не клекіт. То зойк незбаданний —
Як останнє зітхання з останніх сил.
"Напружений, незломно-гордий, залізний імператор строф", Євген Маланюк самотньо помер у своїй квартирі в Нью-Йорку. Можливо, душа його нарешті змогла повернутися на Батьківщину, до якої постійно був звернений його голос і прекрасне майбутнє якої він бачив серед виру революційних перетворень, розбурханого моря крові та вогню:
Тоді кожен оглянеться і зрозуміє,
Що ця хата, цей шлях і цей обрій — це Мати-Земля,
Що її ображати ніхто не сміє —
Ні каган, ні король, ні мешканець Кремля.
Що не треба заплутано метикувати
В залежності від нагод і годин, —
Тільки знати:
Вона — Мати,
Ти — син.
Дивись інші твори за творчістю Євгенa Маланюкa
