Шкільний (учнівський) твір:
Твір О. Довженко "Зачарована Десна" - гімн красі й духовній насназі людини (IІ варіант)
То лиш одне обличчя одиноке
Довженка Олександра. Він, як міг,
Людей виносив на плечах своїх,
Із болями, із смутком, із пожаром,
Із тюрмами вночі, із свистом куль,
Із голодом, розлуками важкими.
А. Малишко
Кіноповість «Зачарована Десна» писалася Довженком «у стіл», тобто без сподівання на надрукування, не для видавництва. Можливо, твір писався для себе, для насолоди згадкою про своє дитинство, для своїх найближчих друзів. Після стількох провалів, тиску, поневіряння за кордоном письменникові хотілося відживитися душею. Мабуть, тому він і витворює власний міф про Україну, її народ.
Довженко створив власне розуміння рідного краю — Землі Обітованої. «Зачарована Десна», — писав Л. Новиченко, — це своєрідне «Минуле і думи» українського ... митця, яке хвилює і вражає часом не менш за класичне творіння Герцена...»
У своєму творі Довженко зумів осмислити буття свого народу з притаманною його творчості глибиною, розкривши його складність і суперечливість. Митець розуміє, що головний нерв життя його народу — страждання, яке й витворює його духовність.
За Довженком страждання — це одвічна даність буття, випробування людини на душевну міцність. Про це кіномитець говорив на II Всесоюзному з'їзді письменників: «...Страждання буде з нами завжди, доки житиме людина на землі, доки вона буде радіти, кохати, творити...»
Для героїв Довженка страждання часто стають потрясінням, виводячи їхні душі на інший рівень буття, більш високий, змушуючи мінятися, загартовуватися. Так, малий Сашко, про якого вчитель
говорить: «Не развитый!» — переживає неймовірне страждання", не розуміючи ще своїм дитячим серцем, що час усе загоїть.
Страждання стає в повісті «Зачарована Десна» тією рушійною • и мою, яка змушує людину йти шляхом душевного зростання, сходити на вершину людського духу і знову ж таки проходити через страждання.
Малий Сашко помічає, що батьки його часто бувають сумними, немов заглибленими у якісь невідомі йому почуття й переживання. Так він говорить про батька: «З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіячів — він годився на все. Багато наробив він хліба, багатьох нагодував, урятував од води, багато землі переорав, поки не звільнився від свого смутку». Цей смуток — немов покута за гріхи, та не тільки свої, а й усього роду. Тому що малий Сашко впевнений: «Фактично святим був на всю хату один я».
У своєму наївному дитячому сприйнятті Сашко шукає для себе шляхів добра: «Заліз я хутко в старий човен... і почав думати, що мені робити для поновлення святості. От тоді-то вперше в житті і вирішив творити добрі діла. «Не буду, — думаю, — їсти скоромного цілий тиждень! Носитиму дідові воду на погребню, скільки він схоче, і почну ходити до церкви». Далі, дивлячись на ластівок, я подумав: «От, коли б повипадали з кубла ластовенята! Я зараз же нагодував би їх мухами та хлібом, аби тільки ластівка бачила, на які діла я здатний та розказала Сусу Христу».
Це бажання дитини творити добро, яке вона відчула як одкровення, спостерігаючи страждання своїх ближніх, залишилося з нею на все життя: «... Вельми давно все минуло й розгубилося на шляхах. "Одні тільки бажання творити добрі діла й зостались при мені на все життя".
Герої твору Олександра Довженка належать до різних поколінь — тут і прадід з прабабою, і дід з бабою, і батько з матір'ю, і малий Сашко, — але всіх їх об'єднує відкритість світові, здатність бачити навколо себе прекрасне, відчувати необхідність віддавати свою працю землі, а добро — людям. Так батько Сашка натхненно рятує людей під час повені, немов добрий велетень: «Ми гребли з усіх сил під мудрим керівництвом нашого батька. Було нам жарко од труда й весело. Батько сидів на кормі веселий і дужий. Він почував себе спасителем утопаючих, героєм-мореплавателем... І хоч життя послало йому калюжу замість океану, душа в нього була океанська». І нехай це просто калюжа, але добрі справи подібні до океану у своїй силі.
У своїй повісті Олександр Довженко оспівує та опоетизовує життя не якихось героїв чи надзвичайних людей. Ні, він пише про звичайних селян, хліборобів, але вони прекрасні у своїх щирих душевних пориваннях, кожен з них має свій талант, як, наприклад, дядько
Самійло, що «не був ні професором, ні лікарем, ні інженером. Не був він... ні суддею, ні справником, ні попом. Він нездатний був на високі посади. Він навіть не був добрим хліборобом... Його розумових здібностей не вистачало на сю складну і мудру професію. Але, як і кожна людина, він мав свій талант і знайшов себе в ньому. Він був косар. Він був ... великий косар». Письменник не прикрашає риси своїх героїв, але їхня внутрішня краса стає від цього ще яскравішою, тому що не може бути нічого прекраснішого за природність.
Дивись інші твори за творчістю Довженко Олександрa
