Шкільний (учнівський) твір:
Духовна краса українського народу в повісті О. Довженко "Зачарована Десна" (І варіант)
Йому і страшно, і блаженно,
Він посивів, як сивий світ.
Людинолюбцеві Довженку
Запахло мудрістю століть
Ігор Калинець.
Український народ постає з творів Олександра Довженка як народ, здатний до високих духовних злетів, народ з розвиненою фантазією, який живе у світі міфологізованому, сповненому олюднених природних істот. Краса — ось головний принцип духовного світу його народу. Олександр Довженко пише: «Не вдаючись глибоко в історичний аналіз деяких історичних пережитків, слід сказати, що у нас на Вкраїні прості люди в Бога не дуже вірили... Бога не те щоб не визнавали, а просто з делікатності не наважувалися утруждати безпосередньо... Тому з молитвами звертались до дрібніших інстанцій».
Народ у кіноповісті Довженка постає як простий і щирий в будь-яких своїх пориваннях, відкритий у своїх життєвих реакціях, здатний до чистої міфологічності світосприйняття. Часто віра сприймається людиною чисто інтуїтивно, на основі не інтелектуального, а відчуттєвого сприйняття. Так, про діда Семена розповідається: «Він був письменний по-церковному і в неділю любив урочисто читати псалтир. Ні дід, ні ми не розуміли прочитаного, і це завжди хвилювало нас, як дивна таємниця». Таємничі сакральні тексти спонукали дитячу уяву до бурхливих фантазій, змушували шукати відповіді на безліч питань: «На чому б не спинилось моє око, скрізь і завжди бачу щось подібне до людей, коней, вовків, гадюк, святих; щось схоже на війну, пожар. Бійку чи потоп. Все жило в моїх очах двоїстим життям. Все кликало на порівняння, все було до чогось подібне, давно десь бачене, уявне й пережите».
Мені здається, що Довженкові вдалося у своєму творі передати Атмосферу творення народного українського міфу, за допомогою якого реалізується «бажання... усвідомити свою природу на ранній (освітній зорі коло самих її первісних джерел».
У творі «Зачарована Десна» автор змальовує своє дитинство, яке дивним чином зливається з дитинством нації, з умінням представників її кін простого неосвіченого селянства опоетизовувати все навколишнє буття, антропоморфізувати дерева, рослини, вірити в перетворення людей на звірів. Письменник відтворює той світ свідомості, для якого все навколо міфологізується, оживлюється, стає казкою. Мабуть, саме тому «Зачарована Десна» сприймається як відгомін давніх міфів, що не зникли в народі навіть під багатовіковим тиском християнства.
Герої повісті мудрі й прекрасні у своїй простоті та глибині. Прадід Тарас, наприклад, немов давній мудрець: «Голос у нього був такий добрий, і погляд очей, і величезні, мов коріння, волохаті руки були такі ніжні...» Невипадково руки діда порівнюються з деревом, яке є символом родоводу, вічності.
Зовсім протилежна за характером прабаба Марусина, що нагадує якусь античну Фурію: «Вона була малесенька й така прудка, і очі мала такі видющі й гострі, що сховатись од неї не могло ніщо в світі... Без прокльонів вона не могла прожити і дня... Вони лились :і її уст потоком, як вірші з натхненного поета... У неї тоді блищали очі і червоніли щоки. Це була творчість її палкої темної перестарілої душі». Отже, навіть у прокльонах прабабина душа віднаходила творчість, виливаючи притаманну народові схильність до словотворення та віднайдення влучних висловів.
Дід Семен — немов давній сонцепоклонник, любитель життя в його першоосновах, бо «більш за все на світі любив... сонце. Він прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись у холодок». Крім того, дід був «...добрий дух лугу, риби. Гриби і ягоди збирав він у лісі краще за нас усіх і розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом... Найкращою рибою дід вважав линину. Він не ловив линів у озерах ні волоком, ні топчійкою, а якось наче брав їх з води прямо руками...»
В уяві хлопчика образ діда Семена зливається з образом святого Миколая: «Коли я молився Богу, я завжди бачив на покуті портрет діда в старих срібнофільгових латах... Образ святого Миколая також був схожий на діда, особливо коли дід часом підстригав собі бороду і випивав перед обідом чарку горілки з перцем, і мати не лаялася...»
Краса суто міфологічного світосприйняття відтворена в картині бою, який Сашко бачить суто у своїй уяві, і яка надихається народними легендами й переказами: «...Я затуляв очі, а вони рубали один одного сокирами, як дрова. Кров лилася з них казанами. Відрубували один одному голови, руки, врубувалися в розпалені груди, і кров, кажу ж бо, лилася з них відрами, казанами... Розлючений Самійло кидався на діда і прохромлював йому живіт наскрізь величезними... вилами і притискав до стерні, мов Георгій Побідоносець змія...» Чи не нагадує нам ця картина самородні малюнки народних майстрів на рілігійно-міфологічні сюжети? Те ж буяння кольорів, та ж гіперболізація, захоплення деталями, характерністю події...
Як ми бачимо на прикладі членів Сашкової родини, у народному світогляді зливаються дві релігії — християнська та язичницька, витворюючи незвичайне та прекрасне світоглядне поєднання, в чомусь казкове, у чомусь легендарне. Саме ці особливості світогляду дозволяють народові зберігати свій творчий дух, своєрідність ментальності, здатність до опоетизації буденності.
Дивись інші твори за творчістю Довженко Олександрa
