Ўк≥льний (учн≥вський) тв≥р:
“рагед≥¤ особистост≥ в опов≥данн≥ ћ. ’вильового "я (–омантика)" (I≤ вар≥ант)
јх, ¤к мертво навкруги, ¤к мертво,
«апеклис¤ на зал≥з≥ уста ≥рж≥,
ѕеленаЇ революц≥њ мовчазн≥ жертви
ћоњх думок розпатланий куж≥ль.
ћ. ’вильовий
“вори ћиколи ’вильового Ч це б≥ль романтика, що втратив свою в≥ру, ¤кому зрадила його мр≥¤. «ам≥сть омр≥¤ноњ Ђзаг≥рноњ комуниї в≥н отримав страшну д≥йсн≥сть. ћова йшла про тотал≥тарну систему, базовану на руйнуванн≥ особистост≥, ≥ндив≥дуал≥стськоњ
украњнськоњ культури, оск≥льки головним своњм завданн¤м ц¤ система ставила Ђв≥дн¤ти те, чим волод≥вї, Ђвирвати з кор≥нн¤мї Ч
ось ≥деал сп≥льного дл¤ вс≥х щаст¤.
√ерой ’вильового Ч звичайний солдат революц≥њ, ¤кий переживаЇ трагед≥ю руйнуванн¤ своЇњ особистост≥. ѕисьменник намагаЇтьс¤ розп≥знати в звичайн≥й людин≥ людину, розкрити њњ внутр≥шн≥й св≥т, в≥дтворити складну психолог≥чну реакц≥ю особистост≥ на нову соц≥ально-економ≥чну реальн≥сть, ≥ тому загл¤даЇ в сам≥ глибини св≥домост≥ та п≥дсв≥домост≥, акцентуЇ увагу на суб'Їктивно-виражальних моментах, захоплюЇтьс¤ п≥дсв≥домим, стих≥йним пориванн¤м героњв до чогось незвичайного, такого, що розриваЇ рамки буденност≥.
√оловний герой опов≥данн¤ Ђя (–омантика)ї переживаЇ роздвоЇнн¤ своЇњ натури. « одного боку, в≥н ц≥лком в≥рний революц≥њ, а з другого, душа його болить через любов до власноњ матер≥, ¤коњ в≥н
повинен зректис¤. √ерой маЇ зд≥йснити виб≥р, але вагаЇтьс¤ ≥ мучитьс¤, страждаЇ. ѕисьменник майстерно розкрив психолог≥чний
стан свого геро¤, ¤кий в ≥м'¤ революц≥йноњ дисципл≥ни приховуЇ розкол свого власного Ђ¤ї: ЂЌевже ¤, солдат революц≥њ, хиблю в цей в≥дпов≥дальний момент? Ќевже ¤ покину чати й ганебно зраджу комуну?ї.
ѕисьменник романтизував тип революц≥онера, готового в ≥м'¤ торжества революц≥йноњ ≥дењ переступити через власне Ђ¤ї, витравити з себе почутт¤ милосерд¤, сп≥вчутт¤, жалю. ’вильовий ще й сам не у¤вл¤Ї, передбачаючи це у своЇму твор≥, у що п≥зн≥ше виллЇтьс¤ ц¤ аскетична, сл≥па покора диктату обставин.
Ђўо найголовн≥ше дл¤ людини?ї Ч н≥би питаЇ письменник. Ч „и його сл≥па в≥рн≥сть, чи мати Ч центр його душ≥, кв≥нтесенц≥¤ його ≥снуванн¤?ї. Ќедарма тв≥р починаЇтьс¤ такими зворушливими словами: Ђ« далекого туману, з тихих озер заг≥рноњ комуни шелестить шелест: то йде ћар≥¤. я виходжу на безгранн≥ пол¤, проходжу перевали ≥ там, де жевр≥ють кургани, похил¤юсь на самотню пустельну скелю... я одкидаю в≥њ ≥ згадую... во≥стину мо¤ мати Ч вт≥лений прообраз т≥Їњ надзвичайноњ ћар≥њ, що стоњть на гран¤х нев≥домих в≥к≥в. ћо¤ мати Ч нањвн≥сть, тиха жура ≥ добр≥сть безмежнаї . ќтже, мати Ч це вт≥ленн¤ в≥ковоњ чистоти, тому що вона Ї вт≥леним прообразом ћар≥њ, Ѕожоњ ћатер≥, ≥ вона Ч м≥стилище всього людського в людин≥, вона Ч обер≥г людськоњ душ≥, сенс бутт¤. ќднак любов до матер≥ заважаЇ комунаров≥ бути слугою революц≥њ, оск≥льки революц≥¤ наказуЇ вбивати, а мати кличе до доброти й любов≥. ќбраз матер≥ Ч частина Ђ¤ї геро¤, приховувана ним в≥д ус≥х: Ђ“ут, у тих≥й к≥мнат≥, мо¤ мати не фантом, а частина мого власного злочинного Ђ¤ї, ¤кому ¤ даю волю. “ут, у глухому закутку, на краю города, ¤ ховаю в≥д г≥льйотини один к≥нець своЇњ душ≥ї.
ќбразу матер≥ протистоњть образ доктора “агабата Ч вт≥ленн¤ злоњ бездумноњ сили, ¤ка рухаЇ св≥том у страшний момент сусп≥льного зрушенн¤. √ерой н≥би знаходитьс¤ п≥д його неухильною увагою ≥ тому не може бути самим собою. “агабат Ч революц≥йна
вол¤, ¤ка мучить ≥ змушуЇ зр≥катис¤ себе самого: Ђјле коли доктор “агабат кинув на оксамитовий килим порожню пл¤шку й ч≥тко написав своЇ пр≥звище п≥д постановою Ч Ђрозстр≥л¤тьї Ч мене раптом вз¤ла розпука. ÷ей доктор ≥з широким лобом ≥ б≥лою лисиною, з холодним розумом ≥ каменем зам≥сть серц¤, це ж в≥н ≥ м≥й
безвих≥дний хаз¤њн, м≥й зв≥р¤чий ≥нстинкт, ≥ ¤, главковерх чорного трибуналу комуни Ч н≥кчема в його руках, ¤ка в≥ддалас¤ на волю хижоњ стих≥њї.
–оздвоЇнн¤ душ≥ геро¤ опов≥данн¤ ч≥тко визначаЇтьс¤ таким висловом, що повторюЇтьс¤ пост≥йно: Ђя Ч чек≥ст, але ¤ ≥ людинаї.
¬иходить, що ц≥ два пон¤тт¤ суперечать одне одному, що чек≥ст не повинен бути людиною, не Ї людиною. √ерой не просто несе на соб≥ т¤гар власноњ в≥дпов≥дальност≥, в≥н переймаЇтьс¤ в≥дпов≥дальн≥стю за всю ≥стор≥ю, за ц≥ле людське сусп≥льство: Ђјле знову перед≥ мною проноситьс¤ темна ≥стор≥¤ цив≥л≥зац≥њ, ≥ бредуть народи, ≥ в≥ки, ≥ сам час...ї. ѕеред героЇм проходить ц≥ла черга людей, ¤ких в≥н мусить прир≥кати на страту. њхн≥ обличч¤ болем закарбовуютьс¤ в його пам'¤т≥: ж≥нка, мати трьох д≥тей; мужчина, ¤кий падаЇ на кол≥на та просить милост≥, ≥нш≥. ≤ в≥н знаходить в соб≥ сили промовити: Ђ–озстр≥л¤ть!ї јле настаЇ момент символ≥чного вибору Ч перед трибуналом у натовп≥ черниць опин¤Їтьс¤ власна мати: Ђ...але ¤ повертаюсь ≥ бачу Ч пр¤мо перед≥ мною стоњть мо¤ мати, мо¤ печальна мати з очима ћар≥њ. я в тривоз≥ метнувс¤ вб≥к: що це Ч галюцинац≥¤? я в тривоз≥ метнувс¤ вб≥к ≥ скрикнув: Ч “и? ≤ чую з натовпу женщин зажурне: Ч —ину! ћ≥й м'¤тежний сину!ї. √ерой не просто повинен стратити свою власну мат≥р, зректис¤ любов≥ до нењ, в≥н мусить вбити частину самого себе, свою власну душу. ≤, здаЇтьс¤, в≥н здатний на такий вчинок заради своЇњ мр≥њ, та ваганн¤ його страшн≥ й болюч≥: Ђјле раптом перед≥ мною виростала заг≥рна даль. “од≥ мен≥ знову до болю хот≥лос¤ впасти на кол≥на й молитовно дивитис¤ на волохатий силует чорного трибуналу комуниї.
ћр≥¤, мета, до ¤коњ йде герой, дуже далека, тому вона у¤вл¤Їтьс¤ ¤к Ђзаг≥рна комунаї, њњ не можна побачити прот¤гом одного реального житт¤. јле герою доводитьс¤ саме тепер, в його реальному житт≥ зр≥катис¤ чогось, зр≥катис¤ найважлив≥шого дл¤ себе. „и принесе це зреченн¤ щаст¤ особисто йому, ц≥й реальн≥й людини з реальним житт¤м? Ќ≥, тому що дл¤ революц≥њ конкретне житт¤ конкретноњ людини н≥чого не варте, вона оперуЇ масами, руйнуючи особистост≥. ” цьому ≥ пол¤гаЇ траг≥чн≥сть ≥снуванн¤ геро¤ Ђя (–омантика)ї.
“рагед≥¤ геро¤ ћ. ’вильового Ч це й трагед≥¤ самого письменника та багатьох ≥нших митц≥в, творче Ђ¤ї ¤ких змушене було роздвоюватись п≥д тиском пол≥тизованих вказ≥вок ¤к писати, про що писати ≥ дл¤ чого писати, втрачаючи таку необх≥дну внутр≥шню свободу.
ƒивись ≥нш≥ твори за творч≥стю ’вильового ћиколи
