Ўк≥льний (учн≥вський) тв≥р:
ќбраз "новоњ" людини в опов≥данн≥ ћ.’вильового "я (–омантика)" (II вар≥ант)
“ак споконв≥ку було.
ќдн≥ упирались з ганч≥ркою в руц≥,
а друг≥ т¤глис¤ до ст¤га зор≥
≥ йшли за хвостами комет,
гор≥х розкусивши бутт¤.
ћ. ’вильовий
ћикола ’вильовий прийшов в украњнську л≥тературу з новими ≥де¤ми романтичноњ Ђзаг≥рноњ комуниї Ч ≥деалу прекрасного сусп≥льства, витвореного новою людиною. ≤з собою письменник прин≥с також нещадну сатиру стосовно страшноњ д≥йсност≥, невтримну тугу за новою людиною, протест, виклик. якою бачив письменник омр≥¤ну ним нову людину, г≥дну Ђстеповоњ —авоњї? Ќевже розчиненою в мас≥, п≥дкореною сп≥льним ≥нтересам, ц≥лковито н≥вельованою? ƒумаю, що н≥. ћикола ’вильовий говорив: Ђя людина «ах≥дноњ ™вропи. я гордий за свою ≥ндив≥дуальн≥сть ≥ гордий за св≥й ≥нтелект...
ƒл¤ мене рос≥йське обожанн¤ маси ¤к Їдиного матер≥алу дл¤ мистецькоњ творчости Ї атав≥стична балаканина, витв≥р перес≥чност≥, ¤ка з задрост≥ до ген≥¤ кидаЇтьс¤ на лоно голотиї. ÷е була в≥дпов≥дь
письменника закидам рад¤нськоњ критики, ¤ка змушувала його писати про геро¤ революц≥њ, комун≥ста, але зовс≥м не такого, ¤ким бачив його ’вильовий.
—ама назва твору Ђя (–омантика)ї суперечить оф≥ц≥йн≥й доктрин≥ соц≥ал≥стичного реал≥зму, ¤кий заперечував ≥снуванн¤ будь-¤кого я, не розчиненого в загальн≥й мас≥. ≤ тому герой ’вильового ≥стотно в≥др≥зн¤Їтьс¤ в≥д традиц≥йного геро¤ цих час≥в. ÷ей герой страждаЇ ≥ думаЇ, ≥, можливо, страждаЇ саме через те, що здатний до мисленн¤. якби в≥н м≥г сл≥по виконувати накази “агабата, то був би щаслив≥ший у своњй бездумност≥.
√ерой опов≥данн¤ Ч Ђглавковерх чорного трибуналу комуниї Ч сам горить у вогн≥ революц≥йного фанатизму ≥ спалюЇ в ньому р≥дну мат≥р. ¬≥н перебуваЇ в стан≥ надзвичайного нервового напруженн¤, боњтьс¤ ≥ вагаЇтьс¤, страждаЇ через власну жорсток≥сть ≥ жорсток≥ вимоги свого часу. јле, перебуваючи в стан≥ траг≥чноњ роздвоЇност≥, в≥н все ж таки вибираЇ в≥рн≥сть ≥дењ, а не в≥рн≥сть соб≥ самому.
ћова твору досить своЇр≥дна, оск≥льки в≥дображаЇ складний стан псих≥ки, балансуванн¤ на меж≥ божев≥лл¤. “акий увесь тв≥р. ”се в ньому Ч портрети, роздуми та почутт¤ головного геро¤, тло, на ¤кому розгортаютьс¤ под≥њ, в≥дображаЇ стан божев≥лл¤: Ђ« дальн≥х покоњв виход¤ть лакењ ≥ також, ¤к ≥ перед кн¤з¤ми, схил¤ютьс¤ на
новий синедр≥он ≥ ставл¤ть на ст≥л чай. ѕот≥м нечутно зникають по оксамиту килим≥в у лаб≥ринтах високих к≥мнат. андел¤бр на дн≥ св≥ч≥ тускло горить. —в≥тлу несила дос¤гти нав≥ть чверт≥ каб≥нета. ” височин≥ ледве ман¤чить жирандоль. ¬ город≥ Ч тьма. ≤ тут Ч
тьма: електричну станц≥ю з≥рваної; Ђѕомешканн¤ наше Ч фантастичний палац: це будинок розстр≥л¤ного шл¤хтича. ’имерн≥ портьЇри, древн≥ в≥зерунки, портрети кн¤жоњ фам≥л≥њ. ¬се це дивитьс¤
на мене з ус≥х к≥нц≥в мого випадкового каб≥нетуї. ј ось абсолютно нереальне зображенн¤ палач≥в комуни: Ђ“емноњ ноч≥, коли за в≥кном проход¤ть м≥ськ≥ вечори (маЇток злет≥в на гору ≥ царить над
м≥стом), коли син≥ димки зд≥ймаютьс¤ над цегельнею й обивател≥, ¤к миш≥, Ч за п≥дворотн≥, у канареЇчний замок, темноњ ноч≥ в моЇму надзвичайному каб≥нет≥ збираютьс¤ моњ товариш≥. ÷е новий синдр≥он, це чорний трибунал комуниї. “аке зображенн¤ викликаЇ
у¤вленн¤ про виконанн¤ ¤когось таЇмничого св¤щенод≥йства, зовс≥м не Ѕожого, бо в≥дбуваЇтьс¤ воно вноч≥. “ак, це страшна сила
страшноњ революц≥њ, њњ Ђсинедр≥онї, з≥бранн¤ божев≥льних палач≥в ≥ виконувач≥в вол≥.
ѕод≥њ та ≥нших героњв твору автор подаЇ через сприйн¤тт¤ хворобливоњ св≥домост≥ головного геро¤, ¤кий не може бути спок≥йний, вр≥вноважений: Ђƒума за думою, ¤к амазон¤нки, джиг≥тують навколо менеї. —в≥дом≥сть геро¤ напружена, а з п≥дсв≥домост≥ час в≥д часу зринають не контрольован≥ ним в≥дчутт¤ та образи, бо його думки Ч Ђдо неможливост≥ нат¤гнутий др≥тї.
–оздвоЇн≥сть геро¤ представл¤ють два ключов≥ дл¤ нього образи: доктор “агабат ≥ мати. “агабат Ч його революц≥йна сов≥сть,
його впевнен≥сть в ≥де¤х комуни: Ђјле знову перед≥ мною проноситьс¤ темна ≥стор≥¤ цив≥л≥зац≥њ, ≥ бредуть народи, ≥ в≥ки, ≥ сам час...
“од≥ ¤, знеможений, похил¤юс¤ на паркан, становлюс¤ на кол≥на й жагуче благословл¤ю той момент, коли ¤ зустр≥вс¤ з доктором “агабатом ≥ вартовим ≥з дегенеративною буд≥влею черепа. ѕот≥м повертаюсь ≥ молитовно дивлюс¤ на сх≥дний волохатий силуетї. ј
мати Ч його духовн≥сть, люд¤н≥сть, щир≥сть: Ђ« далекого туману, з тихих озер заг≥рноњ комуни шелестить шелест: то йде ћар≥¤. я виходжу на безгранн≥ пол¤, проходжу перевали ≥ там, де жевр≥ють кургани, похил¤юсь на самотню пустельну скелю. я дивлюсь в даль, Ч тод≥ дума за думою, ¤к амазон¤нки, джиг≥тують навколо мене. “од≥ все пропадаЇ...ї
–оздвоЇнн¤ геро¤ тим б≥льше траг≥чне, що в≥н розум≥Ї необх≥дн≥сть зреченн¤ найважлив≥шого в соб≥, ≥ тому ховаЇ мат≥р: Ђ“ут, в глухому закутку, на краю города, ¤ ховаю в≥д г≥льйотини один к≥нець своЇњ душ≥ї. ¬≥н розум≥Ї, що змушений буде вбити мат≥р, ¤к
вбивав багатьох ≥нших, н≥ в чому не винних людей: Ђя держу в руц≥ маузера, але мо¤ рука слаб≥Ї, ≥ ¤ от-от заплачу др≥бненькими сльозами, ¤к у дитинств≥ на теплих груд¤х. я пориваюсь крикнути: Ч ћати! ажу тоб≥: ≥ди до мене! я мушу вбити тебе. ≤ р≥же м≥й мозок невеселий голос. я знову чую, ¤к мати говорить, що ¤ (њњ м'¤тежний син) зовс≥м замучив себеї.
“аким чином, ус¤ мова опов≥данн¤ Ђя (–омантика)ї Ч це словесне в≥дбитт¤ страху, божев≥лл¤ та смерт≥, почутт≥в, ¤к≥ заполонюють Їство головного геро¤, спотворюють його св≥тосприйн¤тт¤.
ќтже, чи можемо ми сказати, що герой твору Ђя (–омантика)ї Ч це тип нового л≥тературного геро¤? Ќа це питанн¤ не можна в≥дпов≥сти однозначно. « одного боку, цей герой ≥стотно в≥др≥зн¤Їтьс¤ в≥д ц≥лоњ ланки героњв соц≥ал≥стичного реал≥зму, так званих нос≥њв ≥дей системи тотал≥таризму, бездумних ≥ рад≥сних, п≥дкорених т≥льки одн≥й ≥дењ. √ерой Ђя (–омантика)ї Ч це особист≥сть, ≥ндив≥дуальн≥сть, не схожа н≥ на кого ≥ншого. ¬≥н вол≥Ї сам прийти до ¤когось розум≥нн¤ д≥йсност≥, а не в≥рити сл≥по в те, що йому нав'¤зують. ќтже, це герой мисл¤чий, траг≥чний. р≥м того, в≥н, на в≥дм≥ну в≥д р≥зних Ђкол≥щаток ≥ гвинтик≥вї, Ч справжн≥й романтик, ¤кий в≥рить у свою Ђзаг≥рну комунуї. “а, з ≥ншого боку, цей герой не Ї вт≥ленн¤м позитивного .≥деалу, ≥ тому не Ї вповн≥ ЂгероЇмї. ÷е складна особист≥сть, ¤ка символ≥чно вт≥люЇ складну траг≥чн≥сть св≥тов≥дчутт¤ ц≥лоњ епохи, епохи людей, ¤к≥ нищать самих себе, свою в≥ру й щаст¤ заради св≥тлого недос¤жного ≥деалу. ќсь таким Ї герой новели ’вильового Ђя (–омантика)ї.
ƒивись ≥нш≥ твори за творч≥стю ’вильового ћиколи
