Ўк≥льний (учн≥вський) тв≥р:
«асудженн¤ фанатизму в опов≥данн≥ ћ.’вильового "я (–омантика)" (II вар≥ант)
” пол≥ голосить мати,
“ака худенька мати в зморшках,
ј на душ≥ у нењ волохато,
≤ одцв≥тають синьоок≥ волошки.
ћ. ’вильовий
ћикола ’вильовий був романтиком украњнськоњ революц≥њ, людиною, ¤ка св¤то в≥рила в т≥ ≥деали, що спочатку були красиво проголошен≥, а пот≥м так брутально зраджен≥. ƒмитро ƒонцов писав про нього: Ђ–омантика ’вильового, ¤к ≥ взагал≥ украњнська, могла шир¤ти високо, але виходила таки не з неба, а з гр≥шноњ земл≥, ов≥¤на њњ чаром, любов'ю до нењ; надихана глибоким патр≥отизмом, все одно в ¤ку барву закрашенаї. “рагед≥¤ творчост≥ та особистост≥ письменника випливала з трагед≥њ ц≥лого зневаженого та обдуреного покол≥нн¤, ¤ке пов≥рило в ≥дею —в≥товоњ –еволюц≥њ, пов≥рило у вр¤туванн¤ людства в≥д в≥кового гнобленн¤, в≥д нелюдськоњ пол≥тики держав. ≤ знову згадаЇмо слова ƒ. ƒонцова: Ђ¬≥н приймав чужого ћес≥ю (тобто революц≥ю), але щоб той не потолочив його Ђвишневих садк≥вї Ч коло хати, не коло колектив≥стичноњ кошари. ¬≥н мр≥¤в про Ђслобожанськ≥ полкиї, про Ђшведськ≥ могилиї, Ђкармазинов≥ дзвониї ≥ Ђстепиї; в≥н хот≥в революц≥ю орган≥чно випровадити з романтики своЇњ земл≥, не розум≥в њњ, ¤к в≥д≥рвану схему. омун≥стичну ”крањну у¤вл¤в соб≥ ¤к Ђарх≥пелаг осельї. ќтже, ’вильовий не сприймав революц≥њ, ¤ка вимагала в≥д людини зректис¤ себе самоњ, своњх близьких, найважлив≥ших ц≥нностей Ђос≥логої, ¤к в≥н говорив, тобто культурного, народу. ≤ що ж побачив письменник у житт≥? –уйнац≥ю особистост≥, людськоњ ≥ндив≥дуальност≥, на ¤к≥й базувалас¤ ц≥ла украњнська культура, та й культура взагал≥. “о чи м≥г в≥н ≥ти дал≥ за такою революц≥Їю? ÷е не в≥н зрадив революц≥њ, п≥шовши з житт¤, це вона зрадила його ≥ таких же, ¤к в≥н, романтик≥в оновленн¤ людства.
ћикола ’вильовий не приховував свого розчаруванн¤ й болю з приводу знев≥ри багатьох революц≥онер≥в, особливо в умовах непу, ом≥щаненн¤ та бюрократизац≥њ частини комун≥ст≥в. ≤ тут його сатиричне перо було нестримним, безжальним. ѕисьменник вважав
своњм громад¤нським обов'¤зком розв≥нчувати тих Ђжук≥в-короњд≥вї революц≥њ, р≥зних переродженц≥в та пристосуванц≥в, ¤к≥ облудно перекручували парт≥йн≥ постанови, вели Ђподв≥йне житт¤ї. ¬се част≥ше у його творах з'¤вл¤лис¤ ностальг≥йн≥ нотки, все активн≥шим ставав герой-анарх≥ст, що опиравс¤ руйн≥вн≥й сил≥ тотал≥тарного режиму.
„и Ї герой новели Ђя (–омантика)ї справжн≥м революц≥онером? “ак. ≤ в цьому пол¤гаЇ його трагед≥¤. ¬≥н змушений фанатично служити революц≥њ, в≥ддавати њй вс≥ порухи своЇњ душ≥, не задумуватис¤ над правильн≥стю та справедлив≥стю наказ≥в. јле в≥н не здатний бути просто сл≥пим Ђпалачемї комуни, бо в нього Ї ћати. —аме вона Ї його сов≥стю, його душею. ÷¤ душа заважаЇ героЇв≥ повн≥стю в≥ддатис¤ своњй фанатичн≥й ≥дењ.
√ерой щиро в≥дданий ≥дењ, ≥ тому не пом≥чаЇ, що вт≥ленн¤ њњ в житт¤ дуже розходитьс¤ ≥з проголошеними принципами. јдже Ђзаг≥рна комунаї Ч ≥деал щасливого житт¤ усього людства, ≥ задл¤ ц≥Їњ ≥дењ чомусь необх≥дно вбивати тих самих людей, про щаст¤ ¤ких ≥детьс¤! ≤ хто вт≥люЇ в житт¤ ≥дењ комуни? —трашний доктор “агабат, јндрюша ≥ дегенерат( ¤кий н≥ про що не задумуЇтьс¤. ƒоктор “агабат Ч вт≥ленн¤ св≥домого естетизованого зла, јндрюша нал¤каний ≥ нещасний (Ђјндрюшу, мого б≥дного јндрюшу, призначив цей неможливий ревком сюди, в чека, проти його кволоњ вол≥ї), ≥ т≥льки дегенерат не мучитьс¤ переживанн¤ми, сов≥стю, страхом (Ђколи доктор Ч злий ген≥й, зла мо¤ вол¤, тод≥ дегенерат Ї палач з г≥льйотиниї). „и не Ї в≥н ≥деальним виконавцем наказ≥в тотал≥тарного режиму?
“отал≥таризм не допускаЇ сумн≥в≥в у своњй правот≥, ≥ тому верх завжди в≥зьме впевнений у необх≥дност≥ вбивств доктор “агабат, а нал¤каний јндрюша буде сумн≥ватис¤, та все ж таки п≥дписуватис¤ п≥д наказами про розстр≥л. —истема нищить невпевнених, ≥ вони мус¤ть ховатис¤ Ч от ¤к≥ думки викликаЇ образ јндрюш≥.
√оловний герой опов≥данн¤ св≥домо виконуЇ волю революц≥њ, тому що в≥н ≥де до своЇњ ≥дењ. “≥льки от здаЇтьс¤, що мр≥¤ Ч Ђзаг≥рна комунаї Ч в≥дсуваЇтьс¤ все дал≥ й дал≥. ≤ виникають важк≥ думки: Ђ...Ў≥сть на моњй сов≥ст≥? Ќ≥, це неправда. Ў≥сть сотень, ш≥сть тис¤ч, ш≥сть м≥льйон≥в Ч тьма на моњй сов≥ст≥!ї “а ≥стор≥њ не зупинити, вона, немов величезне колесо, рухаЇтьс¤ ≥ змушуЇ пристосовуватис¤ до себе: Ђ...јле знову перед≥ мною проноситьс¤ темна ≥стор≥¤ цив≥л≥зац≥њ, ≥ бредуть народи, ≥ в≥ки, ≥ сам час... “од≥ ¤, знеможений, похил¤юс¤ на паркан, становлюс¤ на кол≥на й жагуче благословл¤ю той момент, коли ¤ зустр≥вс¤ з доктором “агабатом ≥ вартовим ≥з дегенеративною буд≥влею черепа. ѕот≥м повертаюсь ≥ молитовно дивлюс¤ на сх≥дний волохатий силуетї. „ому ж змучений герой благословл¤Ї зустр≥ч з≥ своњми мучител¤ми? ћабуть, тому, що вони допомагають йому не знев≥ритис¤ повн≥стю у своњй ≥дењ. “ому що за ≥нших умов мисл¤ча людина давно б зреклас¤ облудноњ мр≥њ, не змогла б нищити себе саму. “а героЇв≥ потр≥бна ≥де¤, в≥н ч≥пл¤Їтьс¤ за нењ з ус≥х сил, мов за останнЇ, що тримаЇ його на св≥т≥. «даЇтьс¤, що в тих умовах безмежного тиску, тотал≥таризму ≥ншого виходу й не було. јбо людина мусила в≥рити в ¤кийсь ≥деал, або просто переставала бути людиною, ¤кщо не переставала взагал≥ ≥снувати.
’вильовому вдалос¤ вт≥лити у своЇму опов≥данн≥ найважлив≥ш≥ моменти св≥тосприйн¤тт¤ тогочасного сусп≥льства, його знев≥рен≥сть ≥ змушений фанатизм. —учасник ћиколи ’вильового, л≥тературний критик ¬олодимир ор¤к, дуже точно сказав колись про письменника: Ђ≤стинно: ’вильовий. —ам хвилюЇтьс¤ ≥ нас ус≥х хвилюЇ, п'¤нить ≥ непокоњть, дратуЇ, знесилюЇ ≥ полонить. јскет ≥ фанатик, жорстокий до себе ≥ до ≥нших, хворобливо вразливий ≥ гордий, недоторканний ≥ суворий, а часом Ч н≥жний ≥ сором'¤зливий, химерник ≥ характерник, залюблений у слово ≥ форму мр≥йникї. “ак, слово ’вильового не може н≥кого залишити байдужим, змушуючи задумуватис¤ про справжн≥ ц≥нност≥ людського бутт¤, варт≥сть людськоњ ≥ндив≥дуальност≥.
ƒивись ≥нш≥ твори за творч≥стю ’вильового ћиколи
