Ўк≥льний (учн≥вський) тв≥р:
«малюванн¤ краси перших юнацьких почутт≥в в опов≥данн≥ "«ав`¤зь"
Ќовела Ђ«ав'¤зьї Ч зразок психолог≥чно глибокоњ прози √ригора “ютюнника. Ќаписана з притаманною письменников≥ простотою, вона вражаЇ читача кожним своњм виваженим ≥ майстерно обробленим словом. Ќедарма ќлесь √ончар п≥дкреслював, що “ютюнник Ђлюбив слово (це ж так видно з його опов≥дань!), любив його, ¤к голос р≥дноњ земл≥, ¤к поклик материзни, ¤к те, що запов≥дано тоб≥ в≥д глибини в≥к≥в, адже кожна мова Ч це джерело творчоњ духовност≥, це той запис генетичноњ сили й краси, що його народ передаЇ тоб≥, своЇму синов≥, щоб ти був, щоб не став н≥мим, безголосимї.
Ќовела Ђ«ав'¤зьї Ч це психолог≥чний портрет ц≥лого покол≥нн¤ украњнськоњ молод≥, що перебуваЇ в стад≥њ формуванн¤ й становленн¤ особистост≥. —аме пон¤тт¤ Ђзав'¤зьї стаЇ у твор≥ символом зародженн¤ житт¤, новоњ ≥ндив≥дуальност≥ ≥ водночас в≥дродженн¤ ц≥лоњ земл≥, нац≥њ: Ђ” степу ще дужче розжевр≥лось, ≥ на гр¤дках, у кого вже зорано, червоно виблискували скиби, а в борознах, ¤к сн≥г у провалл≥, б≥л≥Ї опалий сн≥г. Ћист¤ в садках ще т≥льки проклюнулос¤, тому в г≥лл≥ р¤сно мигот¤ть др≥бн≥, мов роса, прозеленкуват≥ крапельки: то зав'¤зьї.
ќбраз д≥да введений в новелу теж не випадково. ¬≥н вт≥люЇ неперервний зв'¤зок м≥ж покол≥нн¤ми, протисто¤чи несв≥домост≥ юност≥, навчаючи й передаючи досв≥д предк≥в. ƒ≥д зображений у новел≥ добрим, щирим, лаг≥дним, з почутт¤м доброго гумору:
Ч ќто женишс¤ на т≥й про¤в≥, то кислички тоб≥, внуче, не т≥льки снитимутьс¤, а ще й привид¤тьс¤... бо то д≥вка з т≥Їњ кур¤ви, що чорти на дорогах крут¤ть!
Ч ѕросто у нењ м≥цний характер, Ч кажу спок≥йно, аби швидше виприснути з дому.
Ч ≈ге ж, Ч бубон¤ть, Ч ≥ тюрма м≥цна, та чорт њй рад...
” твор≥ багато символ≥чного. “ак, наприклад, у ньому представлен≥ дв≥ стих≥њ в житт≥ людини: щаст¤ Ч позитивне ≥ випробуванн¤, б≥ди Ч негативне. ѕерше уособлене кв≥тучими деревами, а друге Ч пр≥рвою, в ¤ку потрапл¤ють закохан≥: Ђћи л≥земо з круч≥ в чорну холодну пр≥рву, п≥дпираючи одне одного плечима ≥ хапаючись руками за ¤кесь мокре цупке бадилл¤. ” провалл≥ справд≥ пахне талиною, Ч ¤к кора з трухлоњ в≥льхи, а п≥д ногами щось гуде ≥ рипить.ї ќц≥ образи мари, гр¤зюки, заграви, сн≥гу,
холоду Ч знаки майбутн≥х випробувань п≥дл≥тка на шл¤ху до змужн≥нн¤. ј кв≥тучий сад, бруньки, зав'¤зь Ч оч≥куванн¤ нового дорослого житт¤.
√ероњ “ютюнника по-справжньому чист≥ душею, це люди, що в≥дчувають красу житт¤ ≥ бережуть њњ. Ќаприклад, ск≥льки н≥жност≥, нањвност≥, цнотливост≥ у взаЇминах двох молодих людей, ћиколи й —он≥: Ђћиколко, а ¤? Ч жал≥бно шепоче —он¤. ≤ в≥д того шепоту у мене паморочитьс¤ голова, а серце починаЇ калатати, ¤к дзв≥н. —трибаю вниз, сердито хапаю њњ за плеч≥ ≥ з розгону ц≥лую в рипучу холодну хустку.
Ч Ќав≥що ж ти...аж за вухо, дурненький... Ч видихаЇ —он¤ ≥ см≥Їтьс¤ ¤кось пок≥рно й лаг≥дно. Ч ’од≥м уже, бо тут холодно.
я допомагаю ≥ майже виношу њњ вгору на руках. ≤ сили у мене Ч ¤к у волаї.
ѕочутт¤ юнака та д≥вчини не затьмарен≥ н≥¤кими нечистими думками, вони майже св¤т≥ в своњй простот≥. ÷е перше коханн¤, схоже на весн¤ну зав'¤зь на деревах. ¬оно Ч т≥льки пров≥щенн¤ наступного житт¤, ≥ зберегти його Ч велике завданн¤. „истота цього коханн¤ може протисто¤ти матер≥альност≥ цього св≥ту, бо воно сильне й в≥чне: Ђѕот≥м ми ще довго сидимо на лавочц≥ м≥ж осокорами, не розпл≥таючи об≥йм≥в нав≥ть тод≥, коли мимо нас на ѕолтаву мчать базаров≥ машини ≥ шофери горлають ≥з каб≥н щось веселе, заохочуюче ≥ безсоромнеї.
≤ зовс≥м символ≥чним Ї к≥нець новели, де д≥д разом з онуком р¤тують в≥д морозу зав'¤зь на деревах, одночасно п≥клуючись ≥ про сус≥дський сад: Ђя прожогом кидаюсь в садок, нагр≥баю п'¤т≥рн¤ми с¤кого-такого труску ≥ розкладаю вогонь аж на меж≥, щоб т¤гло дим ≥ на —онин садок.
Ч “а не там, ближче до сажа розкладай! Ч сердито гукають д≥д.
Ч Ќ≥чого, Ч одказую так, ¤к вони мене вчили, Ч буде в людей Ч буде ≥ в нас...
ј сам соб≥ думаю: за чим би його сьогодн≥ заб≥гти до сус≥д≥в, бо до вечора, либонь, не дотерплю, не доживу...ї
„итаючи цю новелу, справд≥ розум≥Їш, що кохати Ч це в≥ддавати. ≤ розум≥нн¤ цього об'ЇднуЇ ≥ д≥да, й онука в одв≥чн≥й мудрост≥ любов≥ до жит¤. ÷е д≥д навчив хлопц¤ багатьох речей, це в≥н передав йому досв≥д покол≥нь ус≥х предк≥в. ≤ тепер разом з онуком в≥н дбайливо р¤туЇ зав'¤зь, н≥би п≥клуючись про коханн¤ свого онука, про зародженн¤ його почутт¤, про його майбутнЇ.
‘ормуванн¤ душ≥, духовного св≥ту, характеру, духовност≥, життЇвих ц≥нностей, морального ≥деалу Ч це шл¤х до себе самого. ≤ в цю н≥ч побаченн¤ з≥ своЇю коханою юнак набув досв≥ду н≥жност≥, турботи про ≥ншу людину, навчивс¤ оп≥куватис¤ кимось, в≥ддавати свою душу. —аме цей веч≥р, можливо, мав велике значенн¤ дл¤
формуванн¤ його особистост≥. ≤ в≥н, подолавши морок провалл¤, вийшов на св≥тлий шл¤х.
≤ не випадково письменник дав назву Ђ«ав'¤зьї не т≥льки своЇму опов≥данню, а й ц≥л≥й зб≥рц≥, що вийшла 1966 року. ¬≥н пророкував народженн¤ ц≥лого покол≥нн¤ нових людей, добрих, чистих, духовних.
ƒивись ≥нш≥ твори за творч≥стю √риг≥ра “ютюнника
