Шкільний (учнівський) твір:
Мотиви любові до рідного краю в поезії Василя Стуса (І варіант)
Україна, її доля, її майбуття — головна тема творчості видатного українського поета В. Стуса. Про що б поет не писав, чи то про матір, чи то про сина, дружину, самотність свою у чужих краях — пін пише про рідну землю, згадуючи її з ностальгією. В одному з листів до Андрія .Малишка він писав: «Я визнаю, що заради щастя рідного народу я міг би всім пожертвувати, я знаю, що тут я вихований рідним хлібом — «Жагою» Рильського, Вашим віршем «Батьківщино моя...»
Але якою бачить у своїх мріях Україну поет? Чи тією зацькованою й настрашеною, задушеною тортурами країною, що раз за разом викидала його за свої межі, не маючи сміливості вшанувати палку любов до себе нещасного сина? Чи іншою, світлою, чистою, гордою, віками омріяною своїми митцями? Відповімо на це питання словами поета:
І собором дзвінким Україна
написалась на мурах тюрми...
Поет бачить Батьківщину зовсім не такою, якою вона є насправді, прозираючи своїм поетичним натхненням далеко вперед. Та в поезіях табірного п'ятнадцятиліття біль розлуки з Україною поступово стає болем очужіння, Україна немовби відсторонює мученика від себе, не хоче вивищитися до його страждання, стати гідною самої себе:
Яка нестерпна рідна чужина,
цей погар раю, храм, зазналий скверни.
Ти повернувся, але край не верне —
йому за труну пітьма кам'яна.
Очужіння рідної Батьківщини перетворюється для поета на ще страшнішу муку, ніж розлука з нею, бо там, у засланні, у таборах, йому потрібен ідеал, задля якого мусить страждати, йому потрібна підтримка, натхнення. Повернення у рідний край розчаровує. Ні, він не зрадив Україну, він, навпаки, любить її такою, якою тепер вона не може бути, плазуючи перед чобітьми, що її топчуть:
Стала невпізнанна уся моя Батьківщина кохана,
що знаною здавалася здаля...
і світ нехитрий, в якому люди не живуть, а сплять...
Біль за Вітчизну, почуття гіркоти й смутку сповнюють серце поета, який все своє життя віддає боротьбі за власні переконання:
За стодолями Вітчизна,
перестрашене пташа,
то мій трунок і трутизна,
нею витліла душа.
Вітчизну Стус сприймає у дусі романтичної шевченківської традиції. Україна — це рай, але рай сплюндрований. Тому образ України протиставляється образам тюрми-Колими, чужині, але, з іншого боку, і доповнює їх саме через свою сплюндрованість.
Майбуття України Стус інколи зображує як майбутнє пекло, і це тривожить поета більше за власне життя. Безмежна любов до рід¬ної землі, українського народу, краю свого змушує митця ставитися до них з найвищою долею вимогливості, доскіпливо дивлячись на темні сторінки історії, не прощаючи їх.
З болем у серці пише Стус про трагічну долю народу, який не зміг, не зумів відстояти свою правду, свою незалежність. Всю вину за це поет ніби бере на себе:
Народе мій, коли тобі проститься
Крик передсмертний і тяжка сльоза
Розстріляних, замучених, забитих
По соловках, сибірах, магаданах?
Україна замучена тоталітарним режимом, вона вже не мріє про незалежність, діти її забувають свою славну історію, віддають на нищення найкращих своїх представників.
Але чи поет судить свою нещасну Батьківщину? Ні, не судить, не засуджує, не зраджує. Він не розділяє себе з рідною землею, хоч і перебуває від неї далеко. Україна стає для нього неначе земля обітована, до якої треба повертатися попри все, хай навіть вже після смерті:
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям.
Образ України у творчості поета всеохопний і є синонімічним з поняттями «життя», «світ». І це вже не просто любов, а та найвища відповідальність за землю, на якій ти мав щастя чи нещасть наро¬дитися, якою визначається громадянин, ні, Громадянин, саме з вели¬кої літери. І для нас, майбутніх поколінь, приклад поета є дуже показовим і повчальним, тому що багато хто з нас дуже часто скар¬житься на низький рівень життя в Україні, час від часу позираючи на сите й забезпечене життя в інших країнах. Та пам'ятаймо, що доля визначила нам народитися саме тут, значить, у цьому є якийсь сенс, так повинно бути. І саме ця земля дала нам життя і хліб, щастя і страждання, сміх і сльози. Саме тут живуть наші батьки і, можливо, житимуть наші діти. Тому ми повинні піднести цю землю перш за все у своїх власних серцях, виплекати там любов до неї. І тоді поняття «патріотизм» перестане бути заяложеним і за¬тертим, неправдивим, а стане таким же природним, як дихання. І тоді ми гордо зможемо сказати словами нашого поета:
Та виростають з личаків,
із шаровар, з курної хати,
раби зростають до синів
своєї України-матері.
Ти вже не згинеш, ти двожильна,
земля, рабована віками,
і не скарать тебе душителям
сибірами і соловками.
Дивись інші твори за творчістю Василя Стуса
