Шкільний (учнівський) твір:
Незламність поета у важких випробуваннях (IIІ варіант)
Життя і творчість Василя Стуса, одного з найвизначніших українських поетів XX століття, схоже на спалах — короткий і яскравий. Сьогодні його ім'я мало відоме в Україні, багато людей його взагалі не чули. І це не дивно, адже довгий час воно замовчувалося, творчість була заборонена.
Трагічно склалася доля Василя Стуса. Запальний, нетерпимий до будь-якої неправди, поет особливо боляче сприймав спроби тоталітарного режиму витравити останні рештки духовності нашого народу, зрусифікувати Україну, знищити саму українську мову. Як тільки міг, він відстоював самобутність української нації, виступав проти закриття українських шкіл. Щедро обдарований, чесний, наполегливий, В. Стус міг стати великою людиною, якби не тогочасна дійсність, що душила талановитих людей. Такі особистості, як Стус, були небажаними для радянської влади. Після перегляду у 1905 році кінофільму «Тіні забутих предків» він звернувся до глядачі» у кінозалі зі сміливою промовою і закликом виступити проти арештів творчої інтелігенції України, проти незаконних дій уряду і КДБ. З цього часу почалися поневіряння поета. Його було заборонено
брати на роботу. Потім — арешти, відмови у друкарнях, переслідування. І ось у 1972 році його засуджено. Так почався його шлях на Голгофу через мордовські та колимські табори.
Але навіть перебуваючи в таборах, Василь Стус не корився, а мужньо боровся. Його життя — це терниста дорога, це дорога через будь-які перешкоди до правди і віри в майбутнє. Безмежно люблячи Батьківщину, поет ніколи не жалів про обраний шлях:
Що тебе клясти, моя недоле?
Не клену. Не кляв. Не проклену.
Хай життя — одне стернисте поле,
але перейти — не помину.
Поет реально дивився на життя, він розумів, що його доля буде тяжка, а шлях тернистий. Але, відчуваючи це, поет іде назустріч долі рішуче і сміливо. Він твердо переконаний у тому, що правда за ним. Тому зі спокійною гідністю і чистим сумлінням він каже:
Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест,
що перед вами, судді, не клонюся
в передчутті невідворотних верст...
Поезія «Як добре те, що смерті не боюсь я...» є поетичним і громадянським маніфестом В. Стуса. Вірш сприймається як своєрідний монолог, неначе останнє слово несправедливо засудженого героя — мужньої людини, патріота, борця, який вірить у свою правоту та її майбутню перемогу.
Трагедія Василя Стуса в тому, що він був чесною людиною і не пішов на компроміс із совістю, в тому, що він щиро любив Україну, а його вимоги до себе і до суспільства були справжніми.
Дивись інші твори за творчістю Василя Стуса
