Ўк≥льний (учн≥вський) тв≥р:
≤де¤ ун≥кальност≥ людськоњ особистост≥ в поез≥њ ¬.—имоненко "“и знаЇш, що ти людина?" (I вар≥ант)
¬асиль —имоненко, н≥би та падаюча з≥рка, що промайнула небосхилом украњнськоњ поез≥њ. «≥рка, ¤ка палала недовго, та залишила ѕ≤—Ћя себе напрочуд ¤скравий сл≥д. ќсь ¤к писав про нього ƒмитро ѕавличко: Ђ¬≥н мало жив. Ќемов л≥так, що ховаЇтьс¤ за обр≥Їм п≥п≥≥дше, н≥ж доб'Їтьс¤ до нашого слуху шум його двигун≥в, ¬асиль —имоненко зник за пругом житт¤ скор≥ше, н≥ж долинув до нас могутн≥й гук його серц¤, зар¤дженого тривогою XX в≥ку ≥ любов'ю до украњнськоњ земл≥. ÷е пор≥вн¤нн¤ неточне, бо звук мотор≥в неодм≥нно гине, а звук поетового серц¤, хитаючи серц¤ м≥льйон≥в, в≥дроджуЇтьс¤ в душ≥ народуї.
—имоненко був людиною з твердими переконанн¤ми, максимал≥стом людськоњ моральност≥, сп≥вцем людськоњ особистост≥, ≥ тому в≥рш Ђ“и знаЇш, що ти людина?ї став своЇр≥дною конденсац≥Їю його у¤вленн¤ про ц≥нн≥сть кожноњ людськоњ особистост≥, њњ неповторн≥сть та ун≥кальн≥сть. ≤ особливо гостро прозвучала ц¤ поез≥¤ в ≥ .. п≥льств≥ тотал≥тарноњ ун≥ф≥кац≥њ, де кожну людину намагалис¤ зробити просто Ђкол≥щатком ≥ гвинтикомї величезноњ руйн≥вноњ машини. √олос захисника Ћюдини пролунав неначе вибух, гн≥вний крик зболеного серц¤:
“и знаЇш, що ти Ч людина?
“и знаЇш про це чи н≥?
ƒ≥йсно, чи кожен у цьому страшному сусп≥льств≥ ще пам'¤тав, що в≥н Ч людина? ¬ирушаючи зранку на роботу ≥ стаючи до величезного конвеЇра, що випускав однаковий од¤г, однакову њжу, будував однаков≥ будинки з малесенькими к≥мнатами (буд≥вникам комун≥зму не буде часу сид≥ти вдома, то дл¤ чого њм затишний д≥м?), повертаючись ввечер≥ додому, слухаючи по рад≥о промови ≥ заклики, бо¤чись нав≥ть подумати щось про своЇ житт¤, чи кожен м≥г ще в≥дчувати ц≥нн≥сть свого особистого ≥снуванн¤? ¬же сама думка про це мала видатис¤ св¤тотатством, адже ц≥нн≥сть маЇ т≥льки ц≥лий Ђрад¤нський народї, позбавлений нац≥ональност≥, в≥ку, обличч¤. ≤ раптом так≥ слова:
”см≥шка тво¤ Ч Їдина,
ћука тво¤ Ч Їдина,
ќч≥ твоњ Ч одн≥.
÷е н≥би другий прих≥д ¬≥дродженн¤ серед рад¤нського Ђсередньов≥чч¤ї з≥ сл≥пою в≥рою, притаманною т≥льк≥ ц≥й темн≥й доб≥ в ≥стор≥њ людства. “ак, стверджуЇ поет, кожна людина маЇ свою ц≥нн≥сть, кожна людина неповторна, ≥ кривл¤ть душею т≥, хто стверджуЇ, н≥би незам≥нних людей немаЇ. Ќ≥кого в цьому св≥т≥ не можна зам≥нити! ожен з нас Ч неповторна з≥рочка у безмежному ¬сесв≥т≥, але немаЇ б≥льше таких самих з≥рочок, немаЇ такого неповторного голосу, такоњ усм≥шки, н≥хто так не рад≥Ї ≥ не страждаЇ. ≤ тому кожђна людина у своЇму житт≥ повинна бути щасливою, бути собою, реал≥зувати себе тут ≥ тепер, не зустр≥чаючи на своЇму шл¤ху перепон, тиску та гнобленн¤. ∆итт¤ людське не таке вже й довге, тому треба ∆»“»:
Ѕ≥льше тебе не буде.
«автра на ц≥й земл≥
≤нш≥ ходитимуть люди,
≤нш≥ кохатимуть люди Ч
ƒобр≥, ласкав≥ ≥ зл≥.
Ћюдина повинна прожити своЇ житт¤ вповн≥, не бо¤чись почутт≥в, не л¤каючись коханн¤ ≥ болю, тому що без них житт¤ перетворюЇтьс¤ на т≥нь, ф≥кц≥ю, примару. —правжнЇ житт¤ Ч це буремн≥сть щирого справжнього почутт¤, переживанн¤ стосунк≥в з ≥ншими людьми, де зустр≥ч≥ й розставанн¤, втрати й пошуки, це щаст¤ й б≥ль:
—ьогодн≥ усе дл¤ тебе Ч
ќзера, гањ, степи.
≤ жити сп≥шити треба,
охати сп≥шити треба Ч
√л¤ди ж не проспи!
ѕоез≥¤ ¬асил¤ —имоненка Ч це натхненний г≥мн Ћюдин≥, њњ неповторност≥ й висот≥ њњ духу. ÷е см≥ливий згук серед ц≥лковитого мовчанн¤ ц≥лого сусп≥льства. ≤ тому досить показово звучать слова останньоњ строфи:
Ѕо ти на земл≥ Ч людина,
≤, хочеш того чи н≥, Ч
”см≥шка тво¤ Ч Їдина...
«верн≥мо увагу на слова Ђхочеш того чи н≥ї. ¬и¤вл¤Їтьс¤, людина може не хот≥ти бути неповторною? јле чому? Ќам це важко зрозум≥ти, тому що в наш час ц≥нуЇтьс¤ саме неповторн≥сть кожноњ людини. ќднак в тотал≥тарному сусп≥льств≥ ≥нколи було б нав≥ть небезпечним вид≥л¤тис¤ з натовпу, бути неповторним. «гадаймо, ск≥льки таких неповторних особистостей було знищено по таборах, замучено по тюрмах! —к≥льки мусило вињхати за кордон, з болем у серц≥ залишаючи р≥дну крањну! “а поет змушуЇ кожного з нас замислитис¤ над проблемою збереженн¤ своЇњ ≥ндив≥дуальност≥ за будь-¤ких умов, закликаЇ виконати на ц≥й земл≥ саме своЇ призначенн¤, залишатис¤ людиною за будь-¤ких обставин.
Ѕудьмо ж ≥ ми г≥дними того запалу, з ¤ким молодий назавжди поет звертавс¤ до нас, своњх читач≥в. «береж≥мо й ми чистоту й неповторн≥сть своЇњ усм≥шки, своЇњ муки, своњх очей, не дамо соб≥ та своњм близьким розм≥н¤тис¤ на др≥б'¤зок щоденних гризот, м≥зерних почутт≥в та справ. Ќехай в≥дчутт¤ того, що кожен з нас Їдиний в цьому св≥т≥, надихаЇ нас на велик≥ вчинки, велик≥ думки й почутт¤.
ƒивись ≥нш≥ твори за творч≥стю —имоненко ¬асил¤
