Іван - мужичий син
Жили колись у старовину цар з царицею, і був у них один-єдиний син. От як підріс отой син, вирішили батько з матір'ю його оженити. А він і каже:
- Не буду я женитися, поки не дістанете мені такого коня, що жар їсть, полум'я п'є, а як біжить - на дванадцять верст земля гуде
і листя на дубах осипається.
Цар скликав усіх богатирів, почав розпитувати:
- Може, хто з вас знає або чув, де такий кінь є, що жар їсть, полум'я п'є, а як біжить, то на дванадцять верст земля гуде і листя на
дубах осипається?
- Ні, - богатирі кажуть, - не знаємо ми, не чули про такого коня. Розіслав цар гінців по всій землі, щоб скрізь оголошували:
- Може, хто чув або сам дістане, то нехай до мене приходить. От приїхав один з гінців у якесь село і там оголосив. Почув це
один селянин, додому прийшов і розповідає жінці:
- Так і так, - каже, - якби такий молодець у нашому селі знайшовся, що про коня знає, то велено йому до царя прийти.
А син його, хлопець молодий, і каже:
- Та я ж знаю, де такий кінь є!
- Сиди вже й мовчи, - каже батько, - вийдеш за ворота, то тебе й діти б'ють, де вже тобі до такого коня підступитися!
А син усміхається:
- Та невже ж мені з малими дітьми зв'язуватись? А от ходімо, тату, надвір, сам побачиш, чи є в мені сила!
Вийшли. Він одною рукою дуба як схопив - пригнув аж до землі, потім пустив. А батько стоїть, очі витріщив - аж злякався сам, що в нього син отакий богатир.
- Ну, синку, - каже, - тепер вірю, що з тим конем впораєшся. Якщо знаєш, де він є, то й іди до царя.
От і пішов хлопець. Ішов, ішов, приходить нарешті до царського палацу. Тут його царські слуги спиняють, розпитують, хто такий і чого до царя прийшов?
- Я, - каже він, - Іван - мужичий син, а прийшов того, що про такого коня знаю.
Пішли царські слуги до царя, доповідають: так і так, прийшов такий собі Іван - мужичий син, каже, що про того коня знає. Цар не повірив, щоб мужичий син міг про коня знати, але все ж наказав слугам привести його перед царські очі.
От цар і питає:
- Чи ти справді знаєш, де такий кінь є?
- Знаю, - Іван каже, - і дістати можу.
- А що ж тобі для цього треба?
- Треба мені коня хорошого та палицю добру.
- Ну що ж, - цар каже, - іди до табунщика, що в степу мої табуни пасе, та й вибирай собі коня, якого схочеш.
Пішов Іван до табунщика, той каже:
- Оце зараз пожену я коней напувати, а ти вибирай.
Став Іван вибирати, та за якого не візьметься за хвіст - то хвіст в руках зостанеться; візьметься за гриву - гриви не стане. Зняв двадцять шкур, а коня не добрав собі.
Йде назад, дивиться - стоїть хатка обідрана, а в ній бідна бабуся живе. Тут саме дощова хмара насувається. Бабуся й просить:
- Допоможи мені, чоловіче, а то всі мене, бідну, минають, ніхто
не допоможе.
От він і накрив тими шкурами її хатку, щоб дощем крізь обідрану стріху не залило. Вона йому подякувала й каже:
- Вночі вийди в степ та свисни, прибіжить до тебе кінь, його й бери!
Повернувся Іван до царя.
Той питає:
- Що ж, так і не добрав коня?
- Нічого, - Іван каже, - завтра буде кінь.
Настала ніч. Вийшов Іван у степ, як свисне богатирським посвистом, от і прибігає до нього кінь. Прибіга і питає:
- Чого, хазяїне любий, бажаєш?
- Пора нам в путь-дорогу вирушати.
- Добре, - каже кінь.
Завів Іван коня у царську стайню, прив'язав, дав пшениці біло-ярої, а сам спати пішов.
Цар устав ранком, послав по Івана, питається:
- Може, хоч уві сні коня бачив? Той каже:
- Є вже в мене кінь, на стайні стоїть.
Вийшли, подивилися, цар аж здивувався, що такий великий та добрий кінь.
- Тепер треба мені ще палицю, таку, щоб привезли її з лісу на двох парах волів.
Привезли йому з лісу палицю на двох парах волів. А вій підкинув її вгору, сам ліг на півтори доби спати. Прокинувся - летить палиця назад... Він підставив мізинний палець - вона у друзки й розсипалась.
- Привезіть мені, - каже, - палицю па чотирьох парах волів, бо ця негожа.
Вони зрубали столітнього дуба, зробили палицю, привезли на чотирьох парах волів. Він підкинув її вгору, а сам ліг на три доби спати. Прокинувся, чує - палиця летить назад, гуде. Він підставив їй середній палець - вона вдарилась і на півтора аршина в землю вбилась.
- Ну, - каже Іван, - ця добра буде.
І збирається в дорогу. Цар каже йому:
- От як дістанеш такого коня, що моєму синові забажалося, то я тобі яку схочеш нагороду дам і ніколи ніякої кривди не чинитиму.
Слово моє тверде.
Поїхав він. Але цар все-таки не вірить, щоб якийсь-то Іван - мужичий син та й коня такого сам дістав. От він покликав двох богатирів, панських синів, наказує їм:
- Здоганяйте, - каже, - Івана та й їдьте разом з ним.
Наздогнали богатирі Івана і кажуть йому, що цар наказав їм разом з ним їхати.
- Гаразд, - каже Іван, - тільки як же нам бути? Треба комусь із нас бути старшому, щоб ми комусь одному підкорялися.
Ну, ці богатирі, панські синки, зразу ж один наперед другого:
- Я буду старшим, я буду старшим!..
А Іван - мужичий син каже:
- Ні, так не годиться. Давайте по дорозі палиці кидати - чия далі впаде, той і буде старшим.
Погодились. Кинув один палицю поперед шляху. їдуть день, їдуть другий - палиці нема... На третій день бачать - лежить палиця. Кинув другий, їдуть день, два, три - нема палиці... Знайшли аж через тиждень.
Кинув тоді палицю Іван - мужичий син. їдуть тиждень, другий, третій - нема палиці!..
- Це вже ми твою палицю, мабуть, проминули, - кажуть богатирі.
- Не може того бути, - Іван відповідає, - моя палиця десь у гостях.
Проїхали ще тиждень, коли це бачать: стоїть великий дім, навколо мідна огорожа, глибокий рів, через той рів - мідний міст. Дивляться - Іванова палиця через огорожу перелетіла, ріг дому одбила, там і лежить.
А в цьому домі жили страшні змії, тільки їх вдома не було - воювали десь. От зайшли Іван з богатирями до того дому, коней до стайні завели, самі на ночівлю розмістилися.
- Сьогодні ти підеш на міст вартувати, - каже Іван одному богатиреві, - а ти, - другому каже, - біля коней ляжеш, а я в будинку
спатиму. Та гляди ж, - першому каже, - не спи, брате, уважно стережи...
Пішов той богатир на міст, ходив-ходив, а потім ліг та й заснув міцним сном. А Іван опівночі прокинувся, вийшов на міст, бачить - спить вартовий. Коли це вітер гуде, земля двигтить - змій шестиголовий летить. Підлетів до мосту й каже своєму коневі:
- Стій, не чмихай, не трусись! Проти нашої сили нема нічого. Є тільки Іван - мужичий син, та його й кісток сюди ворон не занесе!
- Ворон кісток не занесе, а добрий молодець сам зайде! - каже Іван.
- Чи битися, чи миритися прийшов?
- Та вже ж битися, не миритися!
- Ну, - каже змій, - бий ти перший.
- Ні, - Іван відповідає, - бий ти.
Шестиголовий змій як ударив, то Іван тільки з місця трохи здвигнувся, а тоді як вдарив змія своєю палицею, то заразом усі шість голів зніс.
Посік він змія, спалив кістки і на вітер попіл пустив, а сам пішов у дім і спати ліг. На ранок і питає того, що на мості вартував:
- А що, добре стеріг?
- Так стеріг, що мимо й птиця не пролітала, - каже той.
На другий день послав другого вартувати на мості, а того на стайню. Той по мості походив, походив та й заснув під мостом. А Іван прокинувся, дивиться - час іти. Пішов і став на мості. Коли це чує - вітер гуде, земля двигтить, дев'ятиголовий змій летить!.. Каже змій своєму коню:
- Стій, не тремти, проти нашої сили нема дужчої на землі. Є тільки Іван - мужичий син, та сюди й ворон його кісток не занесе!
- Брешеш, - Іван каже, - добрий молодець сам зайде!
- Чи битися, чи миритися прийшов?
- Авжеж битися, не миритися!
- Ну, бий!
- Ні, бий ти перший!
Дев'ятиголовий змій як ударив - так по кісточки Івана в землю й увігнав. Але Іван як ударив змія - заразом сім голів одрубав. Вдруге замахнувся - останні дві голови зрубав... Посік тоді змія, спалив кістки і попіл за вітром пустив. Пішов у дім і спати ліг.
На ранок і того спитав:
- А що, добре стеріг моста?
- Так стеріг, що й миша не пробігла.
На третю ніч покликав Іван обох богатирів, повісив на стіні рукавичку й сказав:
- Піду я сам стерегти моста, а ви глядіть на мою рукавичку - як буде з неї піт капати, то пускайте мого коня. А як потече з неї кров, то самі на допомогу мені поспішайте.
Богатирі пообіцяли все те зробити, та тільки Іван пішов до мосту, вони спати полягали та й позасинали міцним сном.
Став Іван під мостом. Опівночі чує - земля двигтить, листя на дубах осипається. Це найстарший змій, дванадцятиголовий, летить на тому коні, що жар може їсти, а полум'я пити. Летить він і каже до свого коня:
- Стій, не спотикайся, проти нашої сили нема дужчої на всьому світі. Є десь Іван - мужичий син, ну, та він сюди не зайде, сюди й ворон кісток не занесе.
А Іван на те:
- Ворон кісток не занесе, а добрий молодець сам прийде!
- Битися прийшов чи миритися?
- Не за тим добрий молодець прийшов, щоб миритися, а за тим, щоб битися!
- Ну, бий, - говорить змій.
- Ні, ти бий перший, ти ж найдужчий.
Як ударив змій, як ударив Іван - бились, бились... Вже в змія з дванадцяти голів тільки три зосталось. А Іван вже по самий пояс у землю загнаний, от-от зовсім охляне...
В домі з Іванової рукавички піт капотить, а богатирі сплять, нічого не чують. Тут Іван з останніх сил з руки другу рукавичку стягнув та як кине навідмаш! - і розбив стайню. Кінь його як вирвався, як прибіг до нього, став копитами бити, землю розриває...
А ті богатирі прокинулись, бачать - з рукавички кров ллється! Треба Іванові на допомогу поспішати, а вони бояться: для чого свої голови під небезпеку підставляти?!
А кінь тим часом землю оббив, вихопився з землі Іван і каже змієві:
- Тепер я тебе вб'ю!
- Хоч і вб'єш, - засичав змій, - хоч і коня чарівного забереш, та не доведеш його додому: є ще в мене три сестри, й мати, і батько цар Ірод. Вони тобі за мене відплатять, зі світу зживуть!
Відрубав останні голови Іван, задумався - як йому нової небезпеки позбутися?
Тим часом ота бабуся, що він кінськими шкурами її хату вкрив, почула, що на Івана біда насувається. Бо та бабуся чародійниця була і все знала, що на світі діється. От вона й послала до нього свого песика. Прибіг песик до Івана та й каже йому:
- Як їхатимете ви додому й схочете пити, то побачите праворуч криничку - вода як скло чиста. Не пийте ж її, а лише вдар по ній навхрест палицею, то й побачиш, що з неї буде. Як поїдете далі, схочеться вам їсти - стоятиме край дороги яблуня, вкрита наливними яблуками. Не їжте їх, а лише вдар по ній навхрест палицею - побачиш, що буде. А ще далі поїдете - побачите копицю м'якого сіна.
Як схочеться вам на ньому спочити, то не лягайте, а тільки вдар навхрест палицею - побачиш, що буде.
Вислухав це Іван, подякував песикові, забрав того чарівного коня і разом з двома богатирями поїхав додому. їдуть вони, їдуть і схотілося їм пити. Коли це бачать - біля дороги криничка, - вода як скло чиста.
- Нап'ємось, - кажуть богатирі.
- Е, ні, не можна! - каже Іван. Та як вдарить навхрест по цій криниці своєю палицею - так кров і потекла! Бо то була не криничка, а змієва сестра.
Поїхали далі. Схотілося їм їсти. Коли це стоїть яблуня, вся вкрита наливними яблучками. Богатирі до тих яблук, а Іван каже:
- Е ні, не можна! - Та як вдарить навхрест палицею по тій яблуні,
так кров і потекла. Бо то була друга змієва сестра.
Поїхали далі, потомилися дуже. Бачать - коло дороги стоїть копиця м'якого сіна. Богатирі хотіли відпочити на ньому, та Іван ізнову не дозволив, рубонув по тій копиці - а то була третя змієва сестра.
Та тільки вони того лиха позбулися, аж наступає попід небом велика хмара. Придивилися - а це зміїха-мати за ними женеться!
- Давайте ж, братці, втрьох битися з нею, - каже Іван, - бо сам я її не подужаю.
Але ті два богатирі перелякалися, битись не хочуть. Пришпорили своїх коней - та й тікати!.. Повтікали зовсім, аж до свого краю.
- Ну й нехай, - каже Іван, - все одно з ними тільки морока, а допомоги ніякої.
Тільки що ж робити? Бачить Іван, що й сам проти старої зміїхи нічого не вдіє. Коли згадав, що недалеко за горою, за лісом є велика кузня. От він туди й прискочив на своєму коні, а другий кінь на поводі.
- Одчиніть! - гукає ковалям.
Ковалі відчинили йому дванадцятеро залізних дверей. Він вскочив до кузні, а двері самі собою й зачинилися. А зміїха сіла коло кузні та й почала вогненним язиком двері пролизувати.
Тут Іван і каже ковалям:
- Швидше робіть плуга, та такого здорового, щоб аж під стелю сягав, та викуйте ще великі щипці.
Ковалі враз узялися за роботу, а зміїха все далі й далі двері пролизує. Вже тільки троє дверей залишилося, а ковалі вже зробили й плуг, і щипці.
Пролизала змія останні двері, встромила голову, а тут Іван за щипці та й вхопив її за губу розжареними щипцями! Накинув на неї плуга, вибіг надвір та й почав нею землю орати - такі скиби вивертає, як хата завбільшки. Оре й батогом періщить, а сам все щипцями за губу тисне. Орав, орав змією доти, доки вона впала й ноги простягла.
Сів тоді Іван знову на коня, поїхав далі. Чарівного коня на поводі веде. їде він, ще, а назустріч дід старий.
- Здрастуйте, - каже Іван, - день добрий вам, дідусю!
- І тобі день добрий, - дід відповідає, - отак ніколи старих людей не минай, завжди поздоровкайся. Слухай же, що я тобі скажу: їхатимеш ти, а назустріч ітиме такий кривий та миршавий дід на дерев'янці і казатиме він тобі, що й на своєму доброму коні ти його не випередиш... Так ти ж, гляди, з ним не зв'язуйся, не сперечайся. А вже далі, як хто тобі на путі траплятиметься, тих приймай, не відмовляйся.
Подякував Іван дідові за пораду, поїхав далі. Коли це й справді - йде назустріч такий кривий та миршавий дідок.
- Хе-хе, - говорить, - добрий молодче, хоч і гарні в тебе коні, а мене не випередиш!
- Та я з тобою й сперечатися не стану, - каже Іван.
Тільки те Іван промовив, як отой миршавий дідок - дерев'янкою в стремено, скочив на чарівного коня, а Івана стрілою з сідла збив. А тоді ухопив Іванового коня за повід та й загув - з обома кіньми!..
А то був не хтось, а сам цар Ірод - зміїв батько.
Іван як впав з коня - ледве підвівся.
«Е, це вже біда, - думає, - видно, цар Ірод мене отруєною стрілою вдарив... Та я ж йому цього не подарую!»
Пошкандибав Іван дорогою, почуває, що зовсім охляв. Коли це назустріч йому дід, борода до землі. Поздоровкались, розпитались - хто куди? Дід і каже:
- Піду я з тобою.
- Хто ж ви такий?
- А я «той, що може від собак оборонити».
- Що ж, ходімте.
Пішли далі. Невдовзі зустрічається другий дід, теж до них пристає.
- Хто ж ви такий?
- Я, - каже, - Мороз.
Ідуть далі, а тут і третій дід. Теж до них пристав.
- Я, - каже, - «той, що море викосить і в копиці складе».
Четвертий, що зустрівся, назвався: «той, що їсть і не наїсться».
П'ятий: «що п'є і не нап'ється». Шостий: «біжу й не набіжуся», сьомий: «на двадцять верст бачу», восьмий: «за двадцять верст бичем улучу». Отак набралося їх стілечки, та й ідуть усі разом до царя Ірода у його державство.
Побачив їх цар Ірод та й звелів випустити на них презлих собак, що кожна по дві голови має.
Біжать собаки - як хмара чорніє. Що тут робити?
- Та я ж тут, - каже перший дід, - я ж той, що може від собак оборонити!
Та як почав отих собак хапати - вибив усіх і на скирти постягав. Цар Ірод бачить - собаки не помогли, він і не став більше проти них нікого випускати, дав їм у двір зайти. Зайшли вони у двір, а там посеред двору таке велике залізне склепіння. Вони під оте склепіння зайшли, а воно враз опустилося й замкнуло їх. Опинився Іван з усіма дідами нібито в такій залізній хаті. А цар Ірод наказав своїм слугам скласти хмиз навколо стін тої хати та й запалити його - щоб вони там попеклися.
Навалили вони гору хмизу під стіни й ну палити. Та як почало припікати, тут вже другий дід узявся за діло - як напустив морозу, аж іній на стінах став. Наказав Ірод слугам відкрити хату, щоб
вугілля вигребти, аж дивиться - а вони там усі живі-здорові!.. Ще й кажуть:
- Що ж ти, царю, у таку холодну хату нас загнав? Ми ж мало не померзли...
Бачить цар Ірод, що так просто не подолати Івана, вирішив схитрувати.
- Нічого я вам злого не зроблю, - каже, - задам тільки вам кілька задач. Як виконаєте, пущу живих, а не зробите - голови позрубую.
От перша задача: за одну ніч море висушіть, пісок у купу складіть.
Ліг Іван спати, а той дід, що може море викосити, - викосив його за ніч та в копиці й поскладав. Прокинувся цар Ірод, глянув - нема води й краплі ніде... «Що за чудасія!» - думає та й задає другу задачу:
- Наготую я зараз обід, що й цілий світ нагодувати можна. Отже, коли ви самі його споживете, то пущу вас живих, а не зробите - голови позрубую.
«Хоч би рана моя швидше загоїлася, - думає Іван, - показав би я тобі, як з нас знущатися!»
А в Ірода була полонянка, така гарна дівчина, що й в світі другої такої нема, та ще й розумна та вміла. От вона і взялася Івана лікувати: знала різні цілющі трави та ліки.
Тим часом наварив цар Ірод обід, що й цілий світ можна нагодувати: стільки казанів, що й у дворі не вміщаються, горілки поналивав кілька тисяч бочок. Посідали всі до столу. Іван журиться: «Ми ж і за три роки стільки не з'їмо». Аж тут як заходилися їсти та пити оті діди, що «їсть і не наїсться» та «п'є та не нап'ється», як почали вони обидва трощити, то ще й мало здалося!..
Дивується цар Ірод, каже:
- Хто завтра раніше води з моря принесе: чи моя дочка-скорогонка, чи ви? Як ви - живі будете, а ні - голови з пліч.
Вранці царева дочка взулася у чоботи-скороходи, шапку-невидимку надягла й подалася до моря. А той дід, що «біжить - не набіжиться», побіг ще швидше та раніше за неї набрав води з моря, біжить назад. Вона як побачила - сипонула йому під ноги сонного зілля, він і впав та й заснув біля відра.
Жде Іван із своїми дідами - нема щось того, що побіг. Чути - вже й дочка-скорогонка повертається, а того нема... Де ж він? Глянув тоді той, що «за двадцять верст бачу», і побачив - лежить той і спить. Кличе мерщій того, що «за двадцять верст бичем улучу». Цей як розпустить свій бич та як потягне того, що заснув!.. Враз прокинувся, за відро й щодуху бігти! - і прибіг, воду приніс раніше, ніж Іродова дочка.
Бачить Ірод, що нічого не може вдіяти хитрістю, розлютився дуже й наказує тягти Івана та його супутників на залізний тік - голови рубати. Виводять Івана, а дівчина-полонянка й каже йому:
- Загоїлася вже твоя рана.
Тут як ухопив Іван царя Ірода та як шпурнув його аж на гострий шпиль його палацу - так цар Ірод і дух спустив, а слуги всі перелякалися та й порозбігалися хто куди.
Узяв Іван того коня, що жар їсть і полум'я п'є, сів на нього, а дівчину-полонянку на свого коня посадив. Діди ж йому кажуть:
- Послужили ми тобі, Іване, а тепер підемо іншим добрим людям служити.
Попрощалися з Іваном та й пішли.
Приїхав Іван у своє царство, до царського палацу, віддає цареві того коня, що жар їсть, полум'я п'є, а як біжить, то на дванадцять верст земля гуде і листя з дубів осипається. Зрадів цар, каже синові:
- Є тепер в тебе той кінь, що ти хотів мати. Треба тобі наречену шукати.
- А чого ж там її шукати, - царевич каже, - коли ось дівчина передо мною, що такої красуні, мабуть, в цілому світі не знайти! З нею я й одружуся.
- Е, ні, - каже Іван, - ця дівчина - моя наречена. Вона мене врятувала, вилікувала, а я її з полону визволив. Я її люблю, й вона мене любить, і нікому я її не віддам.
А ті два богатирі, що з Іваном їздили, стоять тут же та аж корчаться з заздрощів, що Іван - мужичий син без них і коня чарівного здобув, ще й дівчину-красуню. От вони й кажуть цареві:
- Хіба ж годиться із такою красунею мужичому синові одружуватися?! Вона може бути жінкою тільки царського сина або богатиря панського роду!
- Правильно говорите, - каже цар, - хай буде вона моєму синові жінкою!
Тоді Іван скипів та до царя:
- Ти обіцяв мене нагородити, чим я захочу, і ніколи кривди мені не чинити! Де ж твоє тверде царське слово?! Я трьох зміїв-велетнів убив, сестер зміїних знешкодив, стару зміїху й царя Ірода порішив, щоб не було вже від них людям горя та лиха, ще й коня чарівного привів тобі. Коли ж ти за все отак платитимеш, своє слово ламатимеш, то й тебе з усім твоїм родом зі світу зведу!
Та як замахнеться своєю палицею - аж всі дерева пригнулися, а царський палац захитався. Цар злякався, замахав руками:
- Годі, годі, забирай свою дівчину, йди собі куди хочеш! Синові своєму я королівну яку-небудь висватаю!
А Іван - мужичий син одружився з дівчиною-красунею, та й зажили щасливо. Але вже ніколи не вірив він ні царському, ані панському слову.
Читай інші народні казки
