Названий батько
Зосталися три брати сиротами - ні батька, ні неньки. І дома нема нічого - ні хазяйства, ні хати. Ото й пішли вони всі втрьох най¬матися.
Аж іде дід старий-старий, борода біла.
- Куди це ви, дітки, йдете? А вони кажуть:
- Найматися.
- Хіба у вас свого хазяйства нема?
- Нема, - кажуть. - Якби до доброго чоловіка в найми попасти, то ми б йому по правді робили, по щирості слухалися і за рідного
батька його мали б.
Тоді дід і каже:
- Добре! Коли так, то будьте ви мені сини, а я вам батько. Слухайтесь мене, то я з вас людей пороблю, навчу, як жити, з правдою
не розминаючись.
Згодилися вони й пішли з тим дідом, ідуть темними лісами, широкими полями. Ідуть та й ідуть, коли бачать, аж стоїть така хатка чепурна, біленька в вишневому садку, така гарна, квітками обсаджена. Вибігає з хатки дівчина, така гарна, як та квіточка. Глянув на неї старший брат й каже:
- Коли б мені цю дівчину посватати, та ще щоб були в мене воли та корови!
А дід-батько й каже:
- Добре, ходім сватати! Буде тобі дівчина, будуть у тебе воли й корови. Живи щасливо, та тільки за правду не забувай!
Ото вони й пішли сватати ту дівчину. Висватали її, відгуляли весілля. Вже старший брат хазяїном став і в тій хаті жити зостався.
Ідуть вони далі - вже втрьох. Коли знову стоїть хата гарна, а кою неї млин і ставочок, і дівчина гарна щось робить коло хати - гака працьовита. То підстарший брат тільки глянув та й каже:
- Коли б мені ту дівчину за себе взяти, та ще щоб млин і ставочок мені, то я б у млині сидів та й хліб мав би, поки мого й віку.
А дід-батько й каже:
- Добре, синку, так і буде!
Зараз вони пішли в ту хату, посватали дівчину, уже підстарший брат до тієї дівчини в прийми пристає. Відгуляли весілля. Тоді й каже дід-батько:
- Ну, синку, тепер живи щасливо, та гляди, за правду не забувай!
Та й пішли собі вже вдвох: дід-батько та найменший син. Ідуть, коли бачать - хатка вбога стоїть, і дівчина виходить з хати, гарна іуже, як зірочка ясна, а вбога така, що лата на латі. То найменший брат і каже:
Коли б мені з цією дівчиною одружитись, то робили б ми, і хліб у нас був би, не забували б ми і про вбогих людей: і самі їли, і людей наділяли б.
То дід-батько й каже:
- Добре, синку, - так і буде. Гляди ж тільки правди не забувай!
Оженив і цього сина та й пішов по світах. А три брати живуть.
Старший брат так забагатів, що вже будинки собі помурував, червінці складає та тільки про те й думає, як би йому тих червінців найбільше постягати. А щоб убогому чоловікові запомогти, то то¬го й не нагадуй - дуже скупий був.
Підстарший брат теж забагатів. Стали за нього наймити робити, а сам він тільки лежить, їсть, п'є та порядок дає.
Найменший так собі живе: коли що дома є, то й з людьми поділиться.
Ото пішов дід-батько по світах... А тоді вертається - подивитися, як то його сипи живуть та чи з правдою не розминаються.
Приходить до найстаршого старцем убогим. Той ходить по двору. Він кланяється, каже:
- Якби ваша ласка подати мені милостині!
А той каже:
- Ге, не такий ти вже старий! Схочеш, то заробиш, - я сам недавно на ноги зіп'явся.
А в нього добра, що страх: будинки муровані, стоги, стодоли, товару повні обори, комори добра повні, гроші... А милостині не дав!
Пішов той дід. Відійшов так, може, з версту, став, оглянувся назад на ту господу та на те добро - і все добро запалало.
Пішов він тоді до підстаршого брата. Приходить, а в того і млинок, і ставок, і хазяйство гарне. І сам він у млині сидить. От дід уклонився низенько та й каже:
- Дай, чоловіче добрий, хоч трохи борошна: я вбогий чоловік, не маю чого з'їсти.
- Шкода, - каже, - я ще й собі не намолов. Багато вас тут таких валандається!
Пішов дід. Відійшов трохи, оглянувся, - так і охопило той млин полум'ям.
Приходить той дід до третього брата, А той живе вбого, хатка невелика, тільки чистенька.
- Дайте, - каже, - хоч шматочок хліба!
То той чоловік:
- Ідіть, - каже, - дідусю, в хату, - там вас нагодують і з собою дадуть.
Приходить він у хату. Жінка як глянула на нього, що він такий обідраний, пожаліла його, пішла в комору, внесла штани, сорочку внесла, дала йому. Надів він. Та як надівав, вона глянула, аж у нього на грудях рана велика, така страшна!.. Посадили вони його за стіл, нагодували, напоїли... А тоді чоловік і питається:
- Скажіть мені, дідусю, з чого це у вас рана на грудях?
- А це, - каже, - така в мене рана, що від неї мені скоро смерть буде. Тільки мені день і зостався жити.
- Оце лихо! - каже жінка. - І нема на неї ніяких ліків?
- Є, - каже дід, - та тільки ніхто тих ліків не дасть, хоч кожен може.
Тоді чоловік і каже:
- А чому ж не дати? Аби міг! Кажіть, які.
- Та такі, - каже дід, - як хазяїн сам візьме та підпалить свою хату, та все його добро згорить, треба взяти того попелу та й затоптати мені рану, то тоді загоїться. Та хіба ж є такий чоловік на світі, щоб те зробив?
Замислився найменший брат. Довго думав, а тоді до жінки:
- А ти як, жінко, думаєш?
- Та так, - каже жінка, - що ми хату вдруге наживемо, а добрий чоловік як умре, то вже йому другого життя не буде.
- Ну, коли так, - каже чоловік, - то винось дітей з хати!
Повиносили вони дітей, самі повиходили. Глянув чоловік на хату - жалко йому свого добра! А чоловіка ще жалкіше! Взяв та й підпалив. Так ураз хата полум'ям і взялася - де й ділася.
А замість неї постала інша хата, така гарна та пишна.
А дід стоїть та тільки всміхається.
- Бачу, - каже, - сину, що з вас трьох тільки ти й не розминувся з правдою. Живи ж щасливо!
Тут відразу пізнав чоловік свого названого батька. Кинувся до нього, аж його вже й нема.
Читай інші народні казки
