Трагічний конфлікт вільної жінки-українки і принизливих патріархальних звичаїв (за поемою Лесі Українки "Бояриня")
Драматична поема Лесі Українки «Бояриня» — один з тих творів, що довгий час перебували під забороною. Цензура не пускала поему до друку, її не згадували підручники, дослідники. І тільки сьогодні твір став доступним широкому колу читачів.
Що ж змушувало цензуру тривалий час замовчувати цей твір?
Відповідь очевидна: темою поеми є гноблення Москвою українських лівобережних земель і викликані цим соціально-політичні суперечності між двома державами у другій половині XVII століття, що й спричинило неоднозначне ставлення до твору. Леся Українка була мужньою жінкою, якщо наважилася торкнутися такої «небезпечної» теми у час, коли ще чути було відлуння Емського указу.
У драмі політичне протистояння України й Росії XVII століття показане через одну з героїнь, Оксану. Пішовши за покликом серця, молода дівчина дає згоду на одруження боярину Степану, який
живе у Москві. Головній героїні доводиться поїхати з любої їй "України." Вона розуміє, що їде у чужу країну, і її чекатимуть зміни житті. Але Оксана не думала, що різниця у звичаях двох народів буде такою разючою. її дивує те, що «на Москві не звичай, щоб жінка мешкала на долі», що потрібно закривати обличчя, що «нема тут звичаю з чоловіками жіноцтву пробувати при беседі». Не можна співати, виходити на вулицю, бачитись і розмовляти з нареченим до весілля... Сотні «не можна» оточили її і почали давити.
Для жвавої Оксани, яка звикла до волі, до щирих невимушених стосунків з рідними й друзями, ці заборони видавалися якимись важкими каменями, що лягають на її плечі, бо всі вони були спрямовані на приниження жінки. Гостро висловлює вона свій протест, коли дізнається, що під час того, як вона частує медом боярина, він повинен цілувати її в губи. Однак Степан остуджує її гнів, пояснюючи:
Я й не казав тобі, що тута воля.
Та якби ми не гнули тута спини,
то на Україні, либонь, зігнули б
у три погибелі родину нашу
московські воєводи... Ось ти млієш
з огиди, що тебе якийсь там дід
торкне губами, а як я повинен
«холопом Стьопкою» себе взивати
та руки цілувати, як невільник,
то се нічого?
Бачачи, як покірно Степан зносить приниження від бояр, як він вимушений втрачати рештки власної гідності, Оксана продовжує
страждати дедалі більше й більше. Палким гарячим серцем вона відчуває, що такі звичаї — зневага її честі, однак не бачить виходу,
не може побороти зло. Поведінка чоловіка стає все більш холопською: уже не тільки московські звичаї роблять важким життя
молодої жінки, але й заборони Степана. Боячись шпигунів, він наказує Оксані не приймати посланця з України, забороняє писати
братові. Це підкошує здоров'я головної героїні. її устами Леся Українка дає влучну характеристику перебуванню вільних «дітей» України у Москві, порівнюючи його з татарською неволею:
А що ж? Хіба я тут не як татарка
сиджу в неволі? Ти хіба не ходиш
під ноги слатися своєму пану,
мов ханові? Скрізь палі, канчуки...
холопів продають... Чим не татари?
Показуючи конфлікт між вільними поглядами українки і суворими патріархальними звичаями Росії, письменниця не тільки
проводить паралель між народами держав, що перебувають у конфлікті, але й показує, що численними заборонами й утисками неможливо зламати гордий дух української жінки зокрема і всього народу України взагалі.
Смотри другие рефераты по литературе
