Проблема счастья в романе Л.Н. Толстого "Война и мир"
Більше ніж півстоліття вже минуло після Великої Вітчизняної війни... І ніколи не загояться рани в серцях і душах учасників жорстокої битви за право жити, любити, надіятися і вірити. Ми схиляємося перед мужністю людей, які пройшли через те страшне пекло.
Закінчивши 1961 року трилогію «Хліб і сіль», «Кров людська — не водиця», «Велика рідня», Михайло Стельмах продовжує розробляти тему народу і величі його духу, тему безсмертя народної правди, що перемагає і в війні, і в післявоєнному важкому житті.
У романі «Правда і кривда» розповідається про життя українського села в останні роки війни та перше невоєнне літо.
Автор показує також богатирську Стійкість і витримку воїнів на тлі пекельних випробувань: «Вогонь був таким, що в повітрі снаряди стрічалися з снарядами, міни з мінами, гранати з гранатами». Багато хто з воїнів не сподівався вижити, але всі вони чесно виконували свої обов'язки кожен на своєму місці.
Згадаймо один епізод, у якому виразно відчувається символічність прізвища головного героя роману~Марка Безсмертного. У церкву, де розмістили поранених, не ввійшов, а влетів молодий полковник. «Він запитав:
— Тут Марко Безсмертний?
— Тут всі безсмертні! — суворо відповів немолодий воїн, в кого груди і всі ордени були залиті кров'ю.
— Вірно, вояче, — відструнився полковник. — Тут всі безсмертні!»
—Справді, народ, який переміг у такій війні, —: безсмертний.
Коли ми ближче знайомимося в романі Михайла Стельмаха з Марком Безсмертним, впевнюємося, що народ, серед якого народжуються такі мужні і самовіданні люди, матиме завжди незламаний дух. «Хоч би на яких вогнях довелося горіти мені, я буду до останнього служити людям», — таке життєве кредо Марка — воїна, трудівника, людини-творця.
Марко мріяв, щоб життя було мирншм і він міг орати, сіяти, милуватися землею, любити. Викликаєжшру симпатію його людяність, доброта, прагнення всіх зробити щасливими. Він радить молодій вчительці, що прибула до села, не тільки вчити дітей читати й писати, а й наповнювати дитячі серця любов'ю, людяністю. Сам Марко, за словами діда Євмена, справжній чоловік, «що в голові і в душі має понятіє і до землі, і до людей, і до коней, і до хліба святого...».
Особиста трагедія — дружину Оленку німці розстріляли, дочку відвезли до Немеччини — не очерствила душу його, а зробила особливо чутливою до людського горя. Він бере до себе хлоп-188
чика Федька, який залишився сиротою, потребував особливої уваги, і це робить образ Марка особливо привабливим.
Символічною є остання сцена роману, коли Марко звертається до свого бронзового погруддя, що стоїть у квітучому саду в сяйві двох Зірок Героя, і застерігає: «Ну, коли вже тобі випало стояти і днями, і ночами, то стій, дивись, щоб із темряви не виповзла кривда чи якась погань, а нам треба діло робити — орати, сіяти...» Так, справді, вічні турботи селянина про хліб .на селі завжди будуть перемагати і смерть, і зло. ^
Михайло Стельмах, будучи правдолюбом і життєлюбом, у романі переконливо довів перемогу добра над злом. Повертається з чужини донька Марка, Безсмертний знаходить своє кохання, люди в колгоспі стали жити краще — усе це'виражає оптимізм і надію. Та й кожен з образів допомагає нам зрозуміти мудрість життя, любов до нього. Отже, безсмертя народу — в його правоті, правдивості.
«Вітрами й сонцем Бог мій шлях помітив»
(за поезією Олени Теліги)
Доля... часто ми зітхаємо, кажучи: «Ах, якби знати, що з нами буде в майбутньому!» А я, коли чую ці слова, дякую Богові за те, що не знаю. Неймовірно важко жити, коли знаєш своє майбутнє, але нічого не можеш змінити. Але деякі — розуміють, відчувають, знаюігь, і все одно йдуть вперед. До таких обраних і належить Олена Іванівна Те ліга.
Жінка, яку Бог наділив красою і талантом, ніжністю і силою, жінка, яка знайшла свій шлях, щоб залишитися на ньому своїм життям, а потім — останній словом, поглядом, подихом..1 Наше криваве XX століття не здивуєш смертю людини, не налякаєш знищенням митця. Скільки вже таких митців прийняла наша земля! Але ця втрата — особливо жахлива, тому, що ми втратили і забули, Забули на довгі роки...
Доля Теліги вразила мене. Дівчинка, яка народилася в Петербурзі, пройшла довгий шлях за свої такі короткі тридцять п'ять років. Все було в її житті: алети і падіння, туга і радість, — не було тільки спокою. Та вона йбгр і не хотіла:
Якогось вітру, сміху чи злоби! Щоб рвались душі крізь іржаві ґрати, Щоб крикнув хтось — ненавидь і люби, — І варто буде жити і вмирати.
Перетворення Єлени Прекрасної (як називали Олену Телі-гу російські емігранти) на полум'яну українську патріотку сталося, коли дівчина дочула, з якою зневагою російські монархісти говорять про мову її батьків. З того часу вона почала спілкуватися, а потім і писати виключно українською мовою.
Смотри другие рефераты по литературе
