„олов≥чки богатир≥
ѕрив≥з чолов≥к до себе в город дв≥ здоров≥ каменюки, тобто на млин, чи що; на млин же в≥н не з≥бравс¤, а камен≥ так соб≥ ≥ зостались в город≥. ќдначе, ¤к чолов≥к той був дуже добрий ≥ працьовитий хаз¤њн, то ≥ не забував свого добра ≥ ≥нколи одв≥дував ≥ т≥њ каменюки. оли одного разу ≥ став прим≥чать, що вони немовбито на друге м≥сце перекочен≥. ѕриходить удруге - та ж притча. ѕодививс¤ м≥й чолов≥к, подививс¤, пов≥в плечима та й думаЇ соб≥: Ђ≤ що воно такеЇ значить, що моЇ кам≥нн¤ з одного м≥сц¤ на друге нечиста сила н'осить. ѕочекай же, вражий сину, п≥дглежу ж ¤ тебе, ¤к ти моњм добром граЇшс¤!ї
“а й вернувс¤ додому, а на думц≥ у нього все те кам≥нн¤ ≥ хто його перекочуЇ. “≥льки в≥н н≥ ж≥нц≥, н≥ д≥т¤м ≥ н≥кому об т≥й чудас≥њ не промовив н≥ словечка ≥ не порадивс¤ з ким розумн≥шим, а ¤к прийшла н≥ч, то зал≥з соб≥ у бур'¤н б≥л¤ тих каменюк та й спод≥ваЇтьс¤, чи не прийде той, що в болот≥. ќт такий-то ц≥кавий був соб≥ той чолов≥к, хоч уже й немолоденький. ѕостривайте ж, що дал≥ буде! ƒививс¤ в≥н, дививс¤, аж обридло ≥ оч≥ позлипались, а пот≥м ≥ зовс≥м заснув... оли це прокинувс¤ оп≥вноч≥ та й м≥ркуЇ соб≥: Ђ„ого це ¤ б≥сового батька у бур'¤н≥ опинивс¤?ї ј дал≥ й чуЇ, що щось по земл≥ гуркотить ≥ ¤к≥сь тоненьк≥ голоски промовл¤ють: Ђ ≥ть-к≥ть-к≥ть, к≥ть-к≥ть, к≥ть-к≥ть!ї ј в мого с≥ромахи ≥ на душ≥ похололо. Ђѕропавї, - дума соб≥, а дал≥ опам'¤тавс¤ та й м≥ркуЇ, що коли вже пропадать к б≥совому батьку, то хоч подивлюсь, що воно там д≥Їтьс¤. ќт ≥ подививс¤, коли ж бачить, що двоЇ чолов≥чк≥в, таких маленьких, що менш, чим наш≥ д≥ти, ¤к вже з≥пнутьс¤ на ноги, сид¤ть соб≥ дол≥ кожний б≥л¤ камен¤ ≥ немовби спод≥ваютьс¤ один другого, щоб починать ≥грашки... ј дал≥ один, не д≥ждавшись товариша, ¤к ухопить ручен¤тами каменюку та геть, геть њњ ≥ покотить, примовл¤ючи: Ђ ≥ть-к≥ть-к≥ть!..ї ј каменюка, немов мерзлий к≥з¤к по льоду, аж п≥дскокуЇ та летить. оли це другий чолов≥чок прост¤г н≥женьку ≥ зупинив кам≥нь та пот≥м, в свою чергу, ¤к хвисне другу каменюку так, що аж п≥р'¤ з нењ летить, та ще й примовл¤Ї: Ђ ≥ть-к≥ть-к≥ть!..ї ј товариш т≥льки н≥женькою налучаЇ, ¤к би не дать маху.
ƒививсь м≥й чолов≥к, та вже не сумно, а см≥шки йому стало, а дал≥ й не витерп≥в та ¤к схопивсь: Ђ„ого це ви, б≥сов≥ хлоп'¤та, над моњм кам≥нн¤м глузуЇте? ќсь ¤ вас, щоб не дурили!ї Ќе в думц≥ т≥й с≥ромас≥, що то не звичайн≥ д≥ти, бо й на д≥тей зовс≥м не схож≥, а дуже краще наших д≥тей. ќт ¤к почули т≥њ чолов≥чки людськую мову, то немов змарн≥ли ≥ рученьки опустили, а обличч¤ њх, неначе крейда, б≥ле зробилось. ј у того чолов≥ка ¤к кам≥нь на серце нал≥г, так йому жалко, дуже жалко зробилось тих хлоп'¤т. ј дал≥ один чолов≥чок ≥ каже, та так г≥рко, ледве не плачучи: ЂЌедобрий же ти, чолов≥че. ¬орог ти наш лютий!.. Ќащо ти замовив з нами? Ќам ще т≥льки три годи зоставалось жить у вашому крањ, а тепер...ї “а, не домовивши, ¤к схопив одно кам≥нн¤ та ¤к улупить об друге, так т≥льки прах од тих каменюк посипавс¤, немов з п≥ску були зл≥плен≥. ∆ахавс¤ м≥й чолов≥к ≥ т≥ло все йому задрижало, ’ќ“≤≈ щось промовить, аж тих хлоп'¤т уже сл≥д простив, неначе в воду попадали, т≥льки кам≥нн¤ перед ним прахом слалось. ќт така-то пен¤ лучи-лась нашому с≥ромас≥. “≥льки що ж би ви думали! ѕеред тим ус≥ годи був дуже добрий урожай, а п≥сл¤ того мов одр≥зало: н≥ с≥на, н≥ жита, н≥ ¤рини не вродило. ≤ все через тих чолов≥чк≥в, що так вони ображен≥ зостались мовою людською.
„итай ≥нш≥ народн≥ перекази та легенди
