Богатирський кінь
їхав я вчора з дроздівським козаком Прокопом Ярмоленком із Дроздівки в Переходовку. Дорогою ми якось розбалакались про коней, і я розказав йому, що бачив годів шість чи сім назад в Чернігові на земській конюшні дуже гарного карабаського жеребця, що за того жеребця заплачено було шість тисяч карбованців і що як вели його раз із Носівки в Чернігів, то держали його на канатах два солдати і десять мужиків.
- А не знаєте, де тепер той кінь є? - попитав мене Ярмоленко.
- Бог його, - кажу, - знає: ті земські конюшні тепер ништожені, а коні чи розпродано, чи що.
- Отже я знаю, де той кінь, - каже Ярмоленко, якось мудро всміхаючись, - він хазяїна найшов.
- Якого хазяїна? Хіба він крадений був чи втеклий? Да й далеко йому хазяїна шукати: він куплений верст тисяч за дві.
- Та не те, - каже Ярмоленко, - коли ви кажете, що то такий кінь був, що в дванадцяти насилу держали, то непевний кінь був, не простий, а богатирський. А такий кінь зроду не вдержиться у простого чоловіка, а як прийде йому урем'я - безпремінно втече і знайде собі хазяїна-богатиря. Ото ж у нас є москаль одставний, так він ходив на заробітки у Чорноморії і розказував штуку про сеє. «Косило, - каже, - нас у хазяїна чоловік з двадцять, чи, може, й більше. І був між нами один, Бог його знає звідки, скільки не розпитували - не каже. Чоловік, як і всі люди: і косив так, як усі, тільки було як посядемо їсти, то він зроду не сяде вкупі з людьми, а набере собі хліба там і всього та сяде оддалік і їсть. От косим ми, - каже той москаль, - неділь три, чи що, аж якось біжить проти нас кінь, та такий, що я, - каже москаль, - увесь світ сходив, а такого доброго коня не бачив. От отаман і каже: «Ану, хлопці, піймаймо сього коня,
то, певне, буде од когось на порцію». От всі ми до коня. А той чоловік: «І не турбуйтесь, - каже, - дурно; не піймаєте ви сього коня, опріч мене нікого він до себе не підпустить». Ми в регот, та все-таки до коня. Обступили ми його чоловік в двадцять, давай підступать, а він як вискалить зуби, як зарже - наче грім прокотивсь, та на нас. Ми - врозтіч, а він через нас так і перелетів, наче птиця, та одбіг трохи і став, як укопаний. «А шо, браття, - каже той чоловік, - піймали?» - «А ти піймаєш?» - питає отаман. «Я-то піймаю!» -«Гляди ж, - каже отаман, - не піймаєш, то лопаток спитаєш».
А отаману, да й нам, досадно, значить, що ми всі не піймали коня, а він береться. От той чоловік іде до коня - той стоїть, як овечка; підійшов зовсім, взяв за гриву, по шиї, по голові гладить, всміхаючись. Стоїть кінь. Погладив так та й каже: «Здоров, товаришу. Давно я ждав тебе та таки дождався; тепер, - каже, - не розлучимось». А кінь на це як зарже! Та так прегарно, приязно. «Ну, погуляй же», - каже. Та до нас, а кінь стоїть. «Ну, - каже на хазяїна, - тепер нам треба рощитатись та й розпрощаємось». А він, значить, грошей за роботу ще ні копійки не брав. Хазяїн давай було просить, щоб зостався, - так ні. «Не можна, - каже, - прийшов мій час, треба йти, куди мене Бог посилає. Пошли ти, - каже на хазяїна, - купить півтора відра горілки за мої гроші, вип'ємо на прощання!»
От узяв один там два бочонки: один в піввідра, другий відерковий, сів на хазяйського коня - в мент прибув з горілкою. От той чоловік узяв піввідерковий бочонок: «Оце ж мені, - каже, - братця, порція, а це вам». Та й дає нам відрове барильце, а сам одіткнув воронку, притулив барильце до рота, закинув голову та так духом піввідра й видув. «А закусувать, - каже, - не буду: не хочу вас обіжать, бо як почну після сеї порції закусувать, то не стане усього того хліба, що вам хазяїн наготовив». Так взяв кришечку хліба і вкинув у рот. «Ну, тепер, - каже, - прощавайте! А ті моїх три карбованці, що в хазяїна ще є, дарую вам на порцію!» Та прийшов до коня, взяв його за гриву та так без сідла і гнуздечка й сів. Кінь як стрибне, так усіма чотирма ногами по копцю й вибив у коліна завглибки. Та й пішов далі. З півверсти ми його бачили, а там і щез: Бог його знає, де й дівся. От ми, - каже той москаль, - пішли по сліду, аж усюди так і знать: де ступне той кінь ногою, так копець у коліна. Так з півверсти слід був, а далі вже й не знать нічого. А він, значить, уже горою пішов, на крилах, бо богатирські коні крилаті!»
- Що ж се воно значить? - попитав я Ярмоленка, вислухавши сю історію.
- А що воно значить? - одказує той. - Значить, той чоловік був прирожденний богатир, та края йому до якого часу не було, а вони без коня - нічого. От він і був так, як і простий чоловік: і косив, і все робив, як і всі люди. А прийшов його час, найшов його той кінь, що йому приділен, от він і пішов на своє місто, на службу.
- Яка ж у їх служба, і де вони живуть, тії богатирі?
- Бог їх святий знає! Кажуть, десь на гряниці чи зміїв стережуть, чи Бог його знає: сього вже іменно не докажу вам.
Читай інші народні перекази та легенди
