—тислий переказ, короткий зм≥ст твору
—тефаник ¬асиль " ам≥нний ’рест"
Ђ¬≥дколи ≤вана ƒ≥духа запам'¤тали в сел≥ іаздою, в≥дтод≥ в≥н мав усе лиш одного кон¤ ≥ малий в≥зок ≥з дубовим дишлем. он¤ запр¤гав у п≥друку, сам себе в борозну...ї ќтак разом ≥з конем ≥ п≥дпр¤гавс¤ до будьЧ¤коњ роботи. ≤ван ƒ≥дух працював багато, не менше, н≥ж його к≥нь. јле кон¤ жал≥в б≥льш, н≥ж себе.
ƒес¤ть рок≥в в≥дслужив ≤ван у ц≥сарськ≥й арм≥њ. ј Ђ¤к прийшов ≥з войська додому, то не застав н≥ тата, ан≥ мами, лише хатчину завалену. ј всього маЇтку лишив йому тато букату [шматок] горба щонайвищого ≥ щонайг≥ршого над усе с≥льське поле. Ќа т≥м горб≥ копали ж≥нки п≥сок, ≥ з≥вав в≥н ¤рами та печерами п≥д небеса, ¤к страшний велетень. Ќ≥хто не орав ≥ не с≥¤в, ≥ меж≥ н≥¤коњ на н≥м не було. Ћиш один ≤ван уз¤вс¤ свою пайку копати ≥ с≥¤тиї. онем п≥двозив гн≥й п≥д горб, а сам уже виносив його нагору. “ак його колись ≥ Ђп≥дв≥¤вї в≥тер. ¬≥д того ≤ван з≥гнувс¤, тому й кликали його в сел≥ ѕереломаним. Ђјле хоч той горб його переломив, то пол≥тки [врожањ] давав добр≥. ≤ван бив пал≥, бив к≥лл¤, виносив на нього тверд≥ кицки [грудки земл≥, брила, вивернут≥ плугом] трави ≥ обкладав свою частку довкола, аби ос≥нн≥ ≥ весн¤н≥ дощ≥ не спол≥кували гною ≥ не заносили його в ¤руги. ¬≥к св≥й збув на т≥м горб≥ї. Ѕули в ≤вана й дивацтва: до церкви ходив лише раз на р≥к Ч на ¬еликдень, а ще Ђкурей з≥ц≥рував. “о так в≥н њх научував, що жадна не важилас¤ поступити на подв≥р'¤ ≥ порпати гн≥йї. ѓв ƒ≥дух на лав≥, а не коло столу, по¤снюючи це незвичкою. Ђќтакий був ≤ван, дивний ≥ з натурою ≥ з роботоюї.
Ђ√остей у ≤вана повна хата, іазди ≥ іаздин≥. ≤ван спродав усе, що мав, бо сини з ж≥нкою наважилис¤ до анади, а старий мусив ук≥нц≥ податис¤ї. «≥брав ≤ван ц≥ле село ≥ прощавс¤ з ус≥ма, дивл¤чись на знайом≥ обличч¤, н≥би хот≥в нав≥к запам'¤тати. “ак дивитьс¤ на воду кам≥нь, ¤кий Ђдол≥шн¤ хвил¤ викарбутить... ≥з водиї, Ђ¤к на утрачене щаст¤ї.
≤ван бажав здоров'¤ односельц¤м, звертаючись до кожного, з ким пор¤д жив ≥ працював, з ким хрестив д≥тей, з ким парубкував.
«гадував про те, що спод≥вавс¤ з≥брати гостей на синове вес≥лл¤, але доводитьс¤ њхати з р≥дного краю. ≤ дл¤ кожного гост¤ ≤ван знаходить тепле слово.
Ђ“а дЇкую вам красно, та най вам бог дасть, що соб≥ в него жЇдаЇте. Ћай вам боже здоров'Ї, д≥ду ћ≥хайле...
Ч уме ≤ване, дай вам боже прожити ще на ц≥м св≥т≥, та най господь милосердний щасливо запровадить вас на м≥сце та й допоможе ласковсвоЇв наново іаздов стати!
Ч “имоф≥хо, кумо, ¤ хочу до вас напитис¤. ƒивюси на вас, та й ми, ¤к ¤кись казав, молод≥ л≥та нагадують си.... Ѕа, де, кумо, тот≥ роки наш≥! јнуЧ ко пережийте, та й в≥бачЇйте, щоЧм на стар≥сть данець нагадавї. √римаЇ лише на дружину: Ђјд≥, видите, ¤к плаче, та на кого, на мене? Ќа мене, іаздине мо¤? “о ¤ тебе викор≥нував на стар≥сть ≥з твоЇњ хати?ї јле за сердитими словами ≤вана криЇтьс¤ туга, ≥ в≥н говорить: ЂЋюди, такий туск, такий туск, що не памнЇтаю, що си зо мнов робить!ї
ѕригощаючи гостей, ≤ван розпов≥даЇ, ¤к вони д≥йшлиЧтаки згоди щодо в≥д'њзду. —ини його були письменн≥, то й д≥стали ¤когось листа та мапу [географ≥чну карту]. ¬≥дтод≥ в хат≥ т≥льки й чути було про анаду: Ђ—ини не хоте бути наймитами п≥сл¤ моЇ голови та й кажуть: Ђ“и наш тато, та й заведи нас до земл≥, та дай нам хл≥ба, бо ¤к нас розд≥лиш, та й не буде з чим киватиси [тут нахил¤тис¤, хитатис¤]ї. ≤ван розум≥Ї син≥в, ¤к≥ мр≥ють нормально жити, але йому жаль ц≥Їњ земл≥, щедро политоњ його потом. ќдносельц≥ намагаютьс¤ ¤кось розрадити його: Ђ«а цим краЇм не варт соб≥ туск до серц¤ брати! ÷а земл¤ не годна к≥лько народа здержати та й к≥льк≥ б≥ди в≥тримати. ћужик не годен, ≥ вона не годна, обоЇ не годн≥ї. Ќ≥би й саранч≥ нема, але й пшениц≥
нема, Ђа податки накипаютьї. јле в ≤вана свою думка. « болем говорить в≥н про те, що молодь в≥двертаЇтьс¤ в≥д земл≥, нехтуЇ працею на н≥й: Ђјтож бог не гн≥ваеси на таких, що землю на гиндель [продаж, торг≥вл¤] пускають? “епер н≥кому не треба земл≥, лиш виксл≥в та банк≥в. “епер молод≥ іазди мудр≥ настали, так≥ фаЇрмани [крут≥њ], що землев не згор≥лиї.
ѕ≥д≥йшла старенька дружина ≤вана, атерина, ≥ звернувс¤ до людей та до нењ чолов≥к: ЂЅог знаЇ, ¤к з нами дал≥ буде... а ¤ хочу з тобов перед цими людьми в≥прощитиси. “ак, ¤к слюбсми перед ними брали, та так хочу перед ними в≥прощитиси з тобов на смертьї. ÷≥ його слова вразили присутн≥х пронизливою щир≥стю ≥ урочист≥стю. ≤ван продовжував: Ђј то т≥, небого, в далеку могилу везу...ї Ђјле сих сл≥в уже н≥хто не чув, бо в≥д ж≥ночого стола надб≥г плач, ¤к в≥тер, що зЧпом≥ж острих меч≥в пов≥¤в та вс≥ голови мужик≥в на груди похиливї.
≤ван звертаЇтьс¤ до людей з двома проханн¤ми: перше Ч найн¤ти службу у церкв≥, ¤к спов≥ст¤ть сини, що стар≥ померли: Ђћоже, пан бог менше гр≥ха припише. я грош≥ лишу яков≥, бо в≥н молодий та й слушний чолов≥к, та не сховав д≥д≥в грейц≥рї.
ƒруге проханн¤ ≤вану н≥би й незручно виголошувати, але разом ≥з тим в≥н в≥дчуваЇ, що не може не сказати про це. ѕоставив ≤ван на т≥м горбу, ¤кий увесь в≥к обробл¤в, кам'¤ний хрест: Ђ“акий тЇжкий, що гроб го не скине, мусить го на соб≥ тримати так, ¤к мене тримав. ’от≥вЧЇм к≥лько памнЇтки по соб≥ лишитиї. “ой горб, його поле, був йому такий дорогий, що ЂколиЧм м≥г, та й биЧм го в пазуху сховав, та й взЇв з собою у св≥т. Ѕанно ми за найменшов кр≥шкову сел≥, за найменшов дитинов, але за тим горбом таки н≥коли не перебаную [банувати Ч жалкувати, шкодувати за чимось]ї. Ѕо на т≥м горб≥ лишив ≤ван багато сили, здоров'¤ ≥ прац≥. ÷е дл¤ нього св¤те м≥сце. оли в≥н говорив, сльоза котилас¤ по щоц≥: Ђ“а ¤ вас просю, іазди, або ви, ¤к мете на св≥ту нед≥лю поле св≥тити, аби ви н≥коли мого горба не миналиї.
”с≥ присутн≥ бачили, ¤к важливо це дл¤ нього, бо дививс¤ на вс≥х, Ђ¤к коли би хот≥в р¤дном простелитис¤, ¤к коли би добрими, сивими очима хот≥в нав≥ки закопати в серц¤х гостей свою просьбуї. ≤ в≥дпов≥в ≤вану за вс≥х кум ћихайло: Ђћи васусе будемо нагадувати, раз назавше. ЅулиЧсте порЇдний чолов≥к, не л≥злиЧсте натарапом [нахабно] на н≥зкого, н≥комуЧсте не переорали, ан≥ не перес≥¤ли, чужого зеренц¤ не порунтали [порунтати Ч рушити, вз¤ти, вкрасти]ї.
√ост≥ с≥ли до столу ≥, добре пригостившись, почали розмовл¤ти, кожен про своЇ. Ќ≥хто н≥кого не слухав, але мусили т≥ слова бути сказан≥, хоч би й на в≥тер. ќдин вихвал¤вс¤ к≥ньми, ≥нший уголос м≥ркував: ЂЅили та катували наших
тат≥в, та в ¤рем запрегали, а нам уже кусн¤ хл≥ба не дають прожерти...ї ”с¤коњ бес≥ди було багато, але Ђвона розл≥талас¤ в найр≥жн≥щ≥ сторони, ¤к надгнил≥ дерева в стар≥м л≥с≥ї. —еред цього гамору сп≥вали ≤ван та ћихайло, Ђто нахилювалис¤ до себе ≥ тулили чоло до чола ≥ сумувалиї. “ой сп≥в був дивним, брав за серце. Ђ≤ван та й ћихайло отак сп≥вали за молод≥њ л≥та, що њх на кедров≥м мост≥ здогонили, а вони вже не хот≥ли назад вернутис¤ до них нав≥ть у гост≥ї.
—ин нагадав батьков≥, що вже б пора виходити, щоб устигнути до пот¤гу. ј ≤ван гл¤нув на сина так, що той збл≥д ≥ подавс¤ назад. ѕосид≥в старий ¤кийсь час, поклавши голову в долон≥, пот≥м р≥шуче встав та й п≥шов до хати збиратис¤, бо вже й справд≥ треба було виходити. Ђяк уходили назад до хати, то ц≥ла хата заридала. як би хмара плачу, що нависла над селом, пр≥рвалас¤, ¤к би rope людське дунайську загату роз≥рвало Ч такий був плачї. ј ≤ван, ухопивши дружину, пустивс¤ з нею до танцю. —трашний то був танок: ЂЋюди задерев≥ли, а ≤ван термосив ж≥нкою, ¤к би не мав уже гадки пустити њњ живу з рук.
¬б≥гли сини ≥ силом≥ць винесли обоњх з хатиї. јле ≤ван ще ≥ на подв≥р'њ продовжував танцювати, а його дружина вчепилас¤ руками за пор≥г та голосила: ЂќтоЧсми т≥ в≥ходила, отоЧсми т≥ в≥гризла оцими ногами!
≤ все рукою показувала в пов≥тр¤, ¤к глибоко вона той пор≥г виходилаї.
Ђѕлоти попри дороги тр≥щали ≥ падали Ч вс≥ люди випроводжували ≤вана. ¬≥н ≥шов з≥ старою, згорблений, в цайгов≥м, сив≥м од≥нню ≥ щохвил¤ танцював польки.
јж ¤к ус≥ зупинилис¤ перед хрестом, що ≤ван його поклав на горб≥, то в≥н трохи прочун¤в ≥ показував стар≥й хрест:
Ч ¬идиш, стара, наш хрестик? “ам Ї в≥дбито ≥ твоЇ намено. Ќе б≥си, Ї ≥ моЇ ≥ твоЇ...ї
