Ўк≥льний (учн≥вський) тв≥р:
"ѕоет - насамперед людина, повна добра ≥ любов≥"
ѕерш н≥ж почнемо говорити про поез≥ю ¬асил¤ —туса з точки зору њњ люд¤ноњ ≥нтелектуальност≥, безмежноњ любов≥ поета до людей, згадаЇмо слова самого митц¤: Ђ≤ думка така: поет повинен бути людиною. “акою, що повна любов≥, долаЇ природне почутт¤ зненавист≥, зв≥льнюЇтьс¤ в≥д нењ, ¤к од скверни. ѕоет Ч це людина. Ќасамперед. ј людина Ч це, насамперед, доброд≥й. якби було краще жити, ¤ б в≥рш≥в не писав, а робив би коло земл≥ї.
Ћюд¤н≥сть кожноњ людини перш за все визначаЇтьс¤ њњ ставленн¤м до матер≥. ќбраз матер≥, а також образи дружини ≥ сина Ї одними з пров≥дних у творчост≥ поета, ключовими образами. јле —тус створюЇ глибоко своЇр≥дний образ матер≥, п≥днесений син≥вською любов'ю ≥ водночас заземлений за допомогою буденних деталей. ќбраз цей виростаЇ з народноњ стих≥њ, оск≥льки мати була њњ нос≥Їм та творцем, виросла з нењ ≥ прищепила любов до народноњ п≥сн≥ синов≥. “ому, створюючи образ матер≥, поет по-своЇму ≥нтерпретуЇ народнопоетичн≥ образи, що збагачуЇ глибину його поетичного слова:
“и переп≥лка, що в житах сп≥вала, а ¤
лежав пом≥ж колгоспних к≥п,
а ти перевесло вив'¤зуЇш ≥ кличеш,
сумний, солодкий голос подаЇш.
≤ вже ¬асиль ≥де м≥ж косар¤ми,
переступаЇ, ¤к малий ведмедик...
”же в перших автоб≥ограф≥чних в≥ршах поета мати постаЇ ¤к обер≥г родини, перший вчитель ≥ порадник дитини. Ќе маючи сама осв≥ти, мати вчила д≥тей в≥дчувати красу слова через п≥сн≥, ¤ких знала велику к≥льк≥сть, через родинн≥ перекази та легенди:
ј мати нам п≥сень сп≥вала Ч
њх б≥льше, мабуть, не почуть,
як хлопц¤ д≥вчина кохала,
отру той хлопець встиг забуть.
јбо т≥Їњ, що п≥зн≥ше
я прочитав у Ђ обзар≥ї,
ўо батько синов≥ мил≥ший,
Ќ≥ж мати...
« великою тугою згадуЇ поет мат≥р ≥з сиб≥рських далей, з таб≥рного Ђсмерте≥снуванн¤ї. ¬≥н знаходить так≥ детал≥ й так≥ слова, ¤к≥ н≥кого не залишать байдужим. ћати приходить до сина у сн≥, бентежачи його душу, змушуючи страждати, але й заспокоюЇ, вил≥ковуЇ своЇю любов'ю душевн≥ рани:
÷≥лую в сн≥ сумне твоЇ обличч¤,
мо¤ скорботна матере! ѕрости!
ћо¤ б≥да тебе до себе кличе
на чорн≥ ≥ осмолен≥ хрести.
ћо¤ журавко сиза! «озулице,
¤к холодно в обмерлих цих св≥тах!
« любов'ю до матер≥ сп≥взвучна дл¤ поета любов до Ѕатьк≥вщини. як ≥ дл¤ б≥льшост≥ украњнських поет≥в, ”крањна дл¤ —туса р≥зна: вона може бути омр≥¤ним прекрасним краЇм, ≥ може бути чужа, окупована Ђлюдожерамиї. Ћише у сн≥ приходить вона до нього м≥фолог≥чним Ўевченковим раЇм:
без калин, без сон¤х≥в, без сонць,
а в сут≥нках. як удова, ≥з клунком
заходить ”крањна в р≥дний д≥м:
напитис¤, спитати про здоров'¤
≥ чорний, ¤к чорнозем, п≥т з чола
рукою стерти.
„им дал≥ в≥ддал¤Їтьс¤ поет в≥д Ѕатьк≥вщини в край чужий, тим ¤скрав≥шою стаЇ дл¤ нього мр≥¤ про поверненн¤ Ђна тих≥ води, на ¤сн≥ зор≥ї, та образ втраченоњ ¬≥тчизни часто стаЇ страшним:
ƒовкола Ч зрубан≥ хрести
на р≥дн≥й Ѕатьк≥вщин≥.
ћо¤ тополе, краю м≥й,
вигойдуйс¤ на вол≥,
притьмом пильнуючи з-п≥д в≥й
син≥в на виднокол≥.
« ¤ким стражданн¤м ≥ в≥рою пише поет про коханн¤ до ж≥нки, Їдиноњ, далекоњ, ¤ка залишилас¤ на р≥дн≥й Ѕатьк≥вщин≥ ≥ стала такою ж недос¤жною мр≥Їю, ¤к ≥ ”крањна. “еплом сповнен≥ р¤дки, присв¤чен≥ кохан≥й дружин≥, осв¤чен≥й силою почутт¤:
¬она ≥ ¤ под≥лен≥ навп≥л
м≥стами, к≥лометрами, в≥ками...
јбо:
ћо¤ кохана! Ћаст≥вко! ∆оно!
Ћюблю тебе Ч палк≥ше, н≥ж донин≥
тебе кохав. ўоноч≥ ≥ щогодини
ввижаЇтьс¤ притьмарене в≥кно,
в ¤кому ти бриниш, немов бджола Ч
прижурена, ол≥тнена, пахуча.
“а чи не найб≥льше чуЇтьс¤ голос любл¤чоњ людини Ч батька Ч у листах поета до сина: ЂЅач, сину, ¤ дуже хочу, щоб “и (поет так ≥ звертаЇтьс¤ до сина Ч з великоњ л≥тери!) вир≥с чесним, мужн≥м, мудрим чолов≥ком. Ѕо людина буваЇ т≥льки така...ї
“ак, поет перш за все намагавс¤ бути Ћюдиною. ўо в≥н розум≥в п≥д цим? Ѕути собою, залишатис¤ в≥рним своњм принципам, не зраджувати найв≥рн≥ших сердець, що любл¤ть тебе ≥ в≥р¤ть тоб≥. “аким лишавс¤ в≥н зажди, бо до поез≥њ ставивс¤, ¤к до житт¤, не прагнучи слави, визнанн¤, прем≥й... ѕрагнув дати слову животворну силу, ц≥лющ≥сть ≥ правдив≥сть.
„и м≥г поет обрати соб≥ ≥нших шл¤х? „и то просто Ђрад¤нська д≥йсн≥стьї, так би мовити, зруйнувала йому житт¤? “ак, м≥г, ¤к ≥ багато ≥нших, п≥ти легким шл¤хом, ¤кий проторувало уже багато поет≥в до нього, м≥г би все житт¤ осп≥вувати те, що було йому противне... ћ≥г би? Ќ≥, не м≥г. ћабуть, тому так ц≥кавивс¤ —тус постаттю “ичини Ч творц¤, зламаного тиском Ќ ¬ƒ, п≥сн¤ ¤кого, долет≥вши до неба, впала дол≥ ≥ з того часу ходила на милиц¤х... ’от≥в зрозум≥ти, що спонукало такого ген≥¤ до самознищенн¤. ј дл¤ себе такого шл¤ху не допускав...
ѕоет дуже любив житт¤, ≥ тому не м≥г бачити, ¤к воно перетворюЇтьс¤ на пригн≥чене тиском ≥снуванн¤ Ђн≥моњ л¤лечкиї, нелюдний. ¬≥н ум≥в ненавид≥ти т≥льки тому, що ум≥в любити; знев≥р¤вс¤, бо ум≥в в≥рити, страждав, бо хот≥в рад≥ти в≥льному життю в≥льного народу.
—пасиб≥ тоб≥, поете, що ти був!
ƒивись ≥нш≥ твори за творч≥стю ¬асил¤ —туса
