—тислий переказ, короткий зм≥ст твору
оцюбинський ћ. "“≥н≥ забутих предк≥в"
Ђ≤ван був дев'¤тнадц¤тою дитиною у гуцульск≥й родин≥ √ал≥йчук≥вї. ўе дитиною в≥н в≥др≥зн¤вс¤ в≥д ≥нших: Ђ...≤ван все плакав, кричав по ночах, погано р≥с ≥ дививс¤ на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривоз≥ одвертала од нього оч≥ї.
“≥ оч≥ н≥би бачили щось приховане в≥д ≥нших: Ђƒивитьс¤ перед себе, а бачить ¤кесь далеке ≥ не в≥доме н≥кому...ї ћата з полегк≥стю в≥дпускала ≤вана з хати, ≥ в≥н ≥шов у гори, у л≥с, де йому було затишно, де усе було зрозум≥ле й р≥дне. ћати нав≥ть побоювалась, чи не п≥дм≥нили њњ дитину: ЂЌе Ђсокопилас¤ї баба при злогах, не обкурила десь хати, не засв≥тила св≥чки Ч ≥ хитра б≥сиц¤ встигла обм≥н¤ти њњ дитину на своЇ б≥сен¤ї. Ѕо син краще почувавс¤ серед природи, у л≥с≥, н≥ж у хат≥ б≥л¤ людей. —в≥т здававс¤ йому казкою, Ђповною чудес, таЇмничою, ц≥кавою ≥ страшноюї. ≤ван семи рок≥в Ђум≥в знаходити пом≥чне з≥лл¤ Ч одалеп, матриган ≥ п≥дойму, розум≥в, про що канькаЇ кон¤ [р≥д коршуна], з чого повстала зозул¤, ≥ коли опов≥дав про все ж вдома, мати непевно позирала на нього: може, воно до нього говорить?ї «нанн¤ про св≥т природи ≥ св≥т людини ¤кось швидко стали йому доступн≥, зрозум≥л≥. Ђ«нав, що на св≥т≥ пануЇ нечиста сила, що ар≥дник [злий дух] править ус≥м, що в л≥сах повно л≥совик≥в, ¤к≥ пасуть там свою маржинку [худоба]: олен≥в, зайц≥в ≥ серн; що там блукаЇ веселий чугайстир [м≥ф≥чна л≥сова ≥стота], ¤кий зараз просить стр≥чного в танець та роздираЇ н¤вки; що живе в л≥с≥ голос сокири. ¬ище, по безводних далеких неде¤х [диких верх≥вках г≥р], н¤вки розвод¤ть своњ безконечн≥ танки, а по скел¤х ховаЇтьс¤ щезникї.
оли хлопець п≥др≥с, його послали пасти кор≥в. “ам, на пасовиську, ≤ван вивчивс¤ в≥д старших грати на соп≥лц≥. “а т≥ звичайн≥ п≥сн≥ не задовольн¤ли його Ч у ньому жили ≥нш≥ мелод≥њ, Ђне¤сн≥ ≥ невловим≥ї. ÷е була чар≥вна музика р≥дноњ природи: Ђ«Чза галузки смереки вигл¤дали зажурен≥ гори, напоЇн≥ сумом т≥ней од хмар, що все стирали бл≥ду усм≥шку царинок [обгороджених с≥нокос≥в близько до осел≥]. √ори щохвилини м≥н¤ли св≥й настр≥й: коли см≥¤лась царинка, хмуривс¤ л≥с. ≤ ¤к трудно було вдивитись в те рухливе обличч¤ г≥р, так трудно було дитин≥ сп≥ймати химерну мелод≥ю п≥сн≥, що вилась, тр≥пала крильц¤ми коло самого вуха ≥ не даваласьї.
ќдного разу ≤ван зайшов далеко у гори ≥ раптом почув ту жадану тиху музику. јле хто ж грав у цьому безлюдному м≥сц≥? ≤ван повернувс¤ ≥ скамен≥в: ЂЌа камен≥, верхи, сид≥в Ђтойї, щезник, скривив гостру бор≥дку, нагнув р≥жки ≥, заплющивши оч≥, дув у фло¤руї. ≤ван хот≥в т≥кати Ч ≥ не зм≥г; хот≥в закричати Ч голоса нема. јле ось голос з'¤вивс¤, а той щезник раптом пропав. инувс¤ ≤ван б≥гти вниз, ≥ б≥г, доки не впав без сили. ѕот≥в, прийшовши до т¤ми, ≤ван спробував повторити мелод≥ю, але вона довго не давалась. јле хлопець починав ще ≥ ще. ≤ нарешт≥ Ђл≥сом попливла чудна, не в≥дома ще п≥сн¤, рад≥сть вступила у його серце, залл¤ла сонцем гори, л≥с ≥ траву, заклекот≥ла в потоках, п≥дн¤ла ноги в ≤вана ≥ в≥н... закруживс¤ у танц≥ї. ƒуша ≥ серце сп≥вали у хлопц¤. ЂЌа сон¤чн≥й пл¤м≥ пол¤нки, що закралась в похмуре царство смерек, скакав б≥ленький хлопчик, немов метелик пурхав з≥ стебла на стеблину, а обидв≥ корови Ч жовтан¤ ≥ голубан¤, просунувши голови межи галузки, прив≥тно дивились на нього, жуючи жуйку, та зр≥дка дзвонили йому до танцюї. ” л≥с≥ знайшов ≤ван те, чого шукав.
Ђ¬дома, в родин≥, ≤ван часто був св≥дком неспокою ≥ гор¤. «а його пам'¤т≥ вже дв≥ч≥ коло њх хати тремб≥тала тремб≥та, опов≥щаючи горам ≥ долам про смерть: раз, коли брата ќлексу роздушило дерево в л≥с≥, а вдруге, коли брачч≥н ¬асиль, файний веселий леі≥нь, загинув у б≥йц≥ з ворожим родом, пос≥чений топ≥рц¤миї.
“ут не було спокою. Ћюдьми опанували ненависть ≥ зл≥сть. —тара ворожнеча ≥снувала м≥ж родом ѕал≥йчук≥в, до ¤кого належав ≤ван, ≥ родом √утенюк≥в. Ќ≥хто вже не м≥г точно пригадати, зв≥дки п≥шла ворожнеча, але й дос≥ вс≥ кип≥ли зл≥стю й завз¤тт¤м.
Ќасправд≥ с≥м'¤ ≤вана була невелика. « двадц¤ти д≥тей вижили лише п'¤ть, а Ђрешта п'¤тнадц¤ть спочило на цвинтар≥ б≥л¤ церковц≥ї. ¬с≥ в родин≥ любили ходити до церкви, особливо на храмов≥ св¤та. “ам можна було зустр≥тис¤ з дальн≥ми родичами, а ≥нколи ≥ Ђпустити кровї √утенюкам. ” ц≥ дн≥ ѕал≥йчуки над¤гали найкращу одежу, с≥длали коней ≥ г≥рськими стежками в≥дправл¤лись до церкви. ≤ плањ н≥биЧто розцв≥тали червоними маками: то йшли св¤точно прибран≥ гуцули.
ќдного разу, повертаючись з храму, два ворогуюч≥ роди зустр≥лись ≥ сталас¤ б≥йка м≥ж √утенюками ≥ ѕал≥йчуками. ≤ван не зрозум≥в, ¤к воно сталос¤, та коли побачив, ¤купав його батько, Ђ¤к п≥дт¤та смерекаї, кинувс¤ у б≥йку. ¬ запал≥ б≥йки вдарив д≥вча, Ђщо тр¤слось з жаху б≥л¤ самого возаї. ≤ван здогадавс¤, що це Ђ√утенюкова д≥вкаї, та почала т≥кати, в≥н наздогнав њњ, шарконув за пазуху ≥ роздер сорочку. «в≥дти впали не землю нов≥ к≥сники, ¤к≥ в≥н вкинув у р≥чку. Ђ“од≥ д≥вчинка, з≥гнута вс¤, подивилась на нього сп≥длоба ¤кимсь глибоким зором чорних матових очей ≥ спок≥йно сказала:
Ч Ќ≥чьо... ¬ мене Ї друг≥... май л≥пш≥ї.
“ак зав'¤залась розмова, ≥ д≥вчинка вийн¤ла цукерку й под≥лилась нею з ≤ваном. ¬≥н завагавс¤, але уз¤в. Ђ“епер вони вже сид≥ли р¤дочком, забувши про вереск б≥йки... а вона опов≥дала йому, що зветьс¤ ћар≥чка, що пасе вже дроб'Їта (в≥вц≥)... а погл¤д њњ чорних матових очей м'¤ко поринав у ≤ванове серце...ї
Ќа другий день п≥сл¤ б≥йки помер батько ≤вана, старий ѕал≥йчук. ≤ т¤жк≥ часи наступили в його родин≥. јле в пам'¤т≥ ≤вана не смерть батька жила, а зустр≥ч ≥з д≥вчинкою, що, скривджена ним безвинно, Ђповним дов≥р'¤ рухомї дала йому половинку цукерки. ≤ванов≥ дуже хот≥лос¤ знову побачити ћар≥чку. ≤ в≥н зустр≥вс¤ з нею, коли пас корови, а вона в≥вц≥. ¬≥дтак вони зустр≥чалис¤ щоразу, пасуючи овець ≥ кор≥в, ≥ це була њхн¤ таЇмниц¤.
ЂЅ≥л≥ ¤рки, забившись у холодок п≥д смереку, дивились дурними очима, ¤к качались по мхах двоЇ д≥тей, дзвон¤чи в тиш≥ молодим см≥хом. ¬томившись, вони забирались на б≥ле кам≥нн¤ ≥ л¤чно зазирали зв≥дти у пр≥рву, з ¤коњ стр≥мко п≥д≥ймавс¤ у небо чорний привид гори ≥ дихав синню, що не хот≥ла тануть на сонц≥. ¬ щ≥лин≥ пом≥ж горами лет≥в в долину пот≥к ≥ тр¤с по кам≥нн¤х сивою бородою. “ак було тепло, самотньо ≥ л¤чно у в≥ков≥чн≥й тиш≥, ¤ку бер≥г л≥с, що д≥ти чули власне диханн¤. јле вухо уперто ловило ≥ поб≥льшало до найб≥льших розм≥р≥в ус¤ких згук, що мусив жить в л≥с≥, ≥ њм часом здавалось, що вони чують чийсь х≥д потайний, глухе гупанн¤ барди, хеканн¤ втомлених грудейї.
“ак росли вони серед поток≥в ≥ л≥с≥в, чист≥ ≥ нањвн≥. јле дитинство минуло, ≥ ≤ван Ђбув уже леі≥нь, стрункий ≥ м≥цний, ¤к смер≥чка, мастив кучер≥ маслом, носив широкий черес ≥ пишну кресаню. ћар≥чка теж вже ходила в запл≥тках, а се значити мало, що вона вже готова й в≥ддатисьї. ¬они не пасли б≥льше ¤гн¤т, а зустр≥чались лише на св¤то та у нед≥лю. Ђ—ходились коло церкви або десь в л≥с≥, щоб старин¤ не знала, ¤к кохаютьс¤ д≥ти ворожих род≥в. ћар≥чка любила, коли в≥н грав на фло¤р≥. «адуманий все, встромл¤в оч≥ кудись поза гори, неначе вид≥в, чого не бачили друг≥, прикладав мережану дудку до повних уст, ≥ чудна п≥сн¤, ¤коњ н≥хто не грав, тихо спадала на зелену отаву царинок, де виг≥дно послали своњ т≥н≥ смерекиї. ≤ здавалос¤ њм, що на св≥т≥ т≥льки дв≥ барви: Ђв зелен≥й Ч земле, в блакитн≥й Ч небої. ≤ серед цього зеленоЧблакитного св≥ту лише вони двоЇ. Ђћар≥чка обзивалась на груфло¤ри, ¤к самичка до дикого голуба,Ч сп≥ванками. ¬она њх знала безл≥ч. «в≥дки вони з'¤вились Ч не могла б розказати. ¬они, здаЇтьс¤, гойдалис¤ з нею ще у колисц≥, хлюпались у купел≥, родились у њњ груд¤х, ¤к сход¤ть кв≥тки самос≥йн≥ по с≥ножат¤х, ¤к смереки ростуть по горах... ћар≥чка ≥ сама вм≥ла складати п≥сн≥ї.
ѕоез≥¤ ≤ванових мелод≥й спл≥талас¤ з летючими в≥ршами ћар≥ччиних коломийок. ¬они покохали один одного. Ђ¬она давно вже була ≤ванкова, ще з тринадц¤ти л≥т. ўо ж в тому дивного було? ѕасуч≥ в≥вц≥, бачила часто, ¤к цап перчить козу або баран валуЇ в≥вц≥,Ч все було так просто, природно, в≥дколи св≥т св≥том, що жадна нечиста думка не засм≥тила њй серц¤ї.
ћар≥чка часто питала, чи будуть вони у пар≥ назавжди, адже њхн≥ с≥м'њ н≥коли цього не дозвол¤ть. “а ≤ван запевн¤в, що й питати родич≥в не буде, бо ћар≥чка мусить бути його. Ќа танц¤х запропошував њњ в≥дверто ≥ Ђначе на зл≥сть старин≥ в≥н на танц¤х вимахував д≥вкою так, що аж постали розс≥далисьї.
ќднак усе складалось не так, ¤к гадав ≤ван. •азд≥вство його руйнувалос¤, ≥ треба було йти в найми. Ђћушу йти в полонину, ћар≥чко,Ч сумував в≥н заздалег≥дьї. ћар≥чка пок≥рно погоджувалась, хоч њй було дуже сумно. ≤ той сум виливала у сп≥ванках:
≤згадай мн≥, м≥й миленький, ƒва рази на днину. ј ¤ тебе ≥згадаю —≥м раз на годину.
¬она вт≥шала сама себе, що обов'¤зково буде дивитис¤ на гори, то може, й побачить його: Ђяк муть мр¤ки с≥дати на гори, ¤ с¤ду та й си заплачу, що не видно, де пробуваЇ милий. ј ¤к в погожу р≥чку зазор≥Ї небо, ¤ му дивитись, котра з≥рка над полонинков Ч тому бачить ≤ванко... “≥льки сп≥вати залишуї.
јле ≤ван радив њй не втрачати веселост≥ й сп≥вати. ќб≥ц¤в повернутис¤ швидко. ¬≥н слухав њњ п≥сн≥ ≥ думав, що вона зас≥¤ла сп≥ванками своњми ≥ л≥си, ≥ гори, ≥ полонини. ”весь св≥т навколо нього бринить њњ п≥сн¤ми. Ђјле прийде пора, в≥н поверне до нењ, ≥ вона знов позбираЇ сп≥ванки, щоб було одбуть чим вес≥лл¤...ї
***
¬≥дтак теплим весн¤ним ранком ≤ван п≥шов на полонину. Ђ≤ван п≥дн≥мавс¤ все вище.. ..Ћ≥си уступали м≥сце г≥рським с≥ножат¤м, м'¤ким ≥ повним. ≤ван бр≥в серед них, ¤к по озерах кв≥ток, нагинаючись часом, щоб закосичить кресаню [капелюх] жмутком червоноњ гран≥ або бл≥дим в≥нком не-в≥стульки.
<... >
ј стежка вела все дал≥... “ут були тиша, великий спок≥й природи, строг≥сть та сум.
<... >
ѕолонина! ¬≥н вже сто¤в на н≥й, на с≥й висок≥й луц≥, вкрит≥й густою травоюї.
ј у долин≥, вкрит≥й в≥д в≥тру, знайшов ≤ван стаю [дерев'¤ний намет дл¤ в≥вчар≥в]. “ут, серед г≥р, ≤ван разом з ≥ншими мав догл¤дати худобу, що њњ зган¤ли на л≥то сюди з р≥зних с≥л. ожен знав свою справу ≥ мав тут своњ обов'¤зки. „олов≥ки ставилис¤ до них ¤к до св¤щенних. Ђ“им часом ватра розгоралась на полонин≥. ѕовним поваги рухом, ¤к давн≥й жрець, п≥дкидав ватаг до нењ сух≥ смереки та св≥жу хвою, ≥ син≥й дим легко зд≥ймавс¤ над нею...
ѕолонина починала своЇ житт¤ живим невгасимим вогнем, що мав њњ боронити од всього лихогої.
ƒень згас, ≥ ћиколаЧспузар, що повинен був усе л≥то сл≥дкувати за ватрою, покликав в≥вчар≥в вечер¤ти.
***
Ђяка ж тото полонинка повесн≥ весела, ¤к овечки у ню ≥дуть ≥з кожного села!..ї
¬атаг чутливо прислухавс¤ ≥ н≥би чув, ¤к сход¤тьс¤ отари худоби сюди, на полонину, ¤к оживають гори в≥ддиханн¤ ≥ тупоту отар. ≤ ось уже вони тут ус≥. ≤ тод≥ ватаг впав на кол≥на ≥ п≥дн¤в руки до неба. Ђ«а ним схилились до молитви в≥вчар≥ й люди, що пригнали маржину. ¬они прохали у Ѕога, щоб в≥вц¤ мала гар¤че серце, ¤к гар¤чий вогонь, ¤кий переступала, щоб √осподь милосердний заступив христи¤нську худ≥бку на росах, на водах, на вс≥х переходах од вс¤кого лиха, зв≥ра ≥ припадку. як допом≥г Ѕог з≥брати худ≥бку докупи, щоб так допом≥г усю люд¤м в≥ддати.
Ћаскаво слухало небо простосердечну молитву, добродушно хмуривс¤ Ѕескид, а в≥тер, прол≥таючи дал≥, старанно вич≥сував трави на полонин≥, ¤к мати дит¤чу гол≥вку...ї
***
ƒн≥ спливали за дн¤ми в щоденн≥й прац≥, у труднощах в≥вчарського житт¤. “а серед щоденних турбот згадуЇ ≤ван ћар≥чку. як вона, чи сп≥ваЇ ще своЇ п≥сн≥?
Ђќй, ¤к будуть в≥вчарики Ѕ≥л≥ в≥вц≥ пасти, Ѕудуть моњ сп≥ваночки «а кресаню класти...Ч згадуЇтьс¤ йому милий д≥вочий голос, ≥ в≥н зриваЇ кв≥тку та закосичуЇ нею кресанюї. Ђ√≥рське пов≥тр¤ прополоскало груди, хочетьс¤ њсти. ≤ ¤к самотно! —тоњш тут маленький, ¤к бадилина у пол≥. ѕ≥д ногами зелений остр≥в, що його обливають блакитн≥ води далеких г≥р. ј там, по суворих диких верхах, десь у безводах, в безслихах, гн≥здитьс¤ вс¤ка мара, ворожа сила, з ¤кою т¤жко боротись. Ћиш одно Ч сокотис¤...ї ѕовол≥ т¤гнетьс¤ час. «а день ≤ван геть стомлюЇтьс¤. јле ув≥ сн≥ приходить до нього ћар≥чка. ¬≥н сам до себе говорить, що то не вона, але щось його н≥би т¤гне за ћар≥чкою. ¬≥д сну в≥н прокинувс¤ раптом, почувши крик худоби. —ерце його калатало. ≤ ось нарешт≥ тремб≥та спов≥щаЇ, що кошари чекають на в≥вц≥.
***
Ќа полонин≥ ус≥ з≥брались, щоб видоњти овець та к≥з. «вичним рухом ≤ван хапаЇ в≥вцю за хребет ≥ т¤гне до себе понад широку д≥йницю, що поступово наповнюЇтьс¤ молоком. Ђ≤ванов≥ руки безперестанку мнуть тепле овече вим'¤, одт¤гають д≥йки, а по руках в нього тече молоко, що пахне лоЇм ≥ п≥д≥ймаЇ з д≥йниц≥ масну солодку пару.. ..∆ал≥бно плаче мокра отара по сей ≥ той б≥к струнки, падають в загороду знесилен≥ в≥вц≥, а густе молоко дзв≥нко дзюрчить в д≥йницю та зат≥каЇ теплим струмочком аж за рукавї.
***
Ђќпуст≥ли кошари. “иша ≥ пусткаї. ѕочинаЇтьс¤ нова д≥¤ Ч сировар≥нн¤. ¬атаг схил¤Їтьс¤ над молоком, ЂрозщобаЇ повол≥ рукава ≥ по сам л≥коть занурюЇ в нього своњ гол≥, заросл≥ волосс¤м руки. ≤ так застигаЇ над молоком.
“епер маЇ бути тихо у стањ, двер≥ замкнен≥, ≥ нав≥ть спузар не см≥Ї кинуть оком на молоко, поки там творитьс¤ щось, поки ватаг чаклуЇ... “≥льки по легкому рухов≥ жил на ватагових руках пом≥тно, що наспод≥ в посуд≥ од-буваЇтьс¤ щось. –уки оживають потроху, то п≥д≥ймаютьс¤ вище, то опускаютьс¤ нижче, закруглюють л≥кт≥, щось плещуть, бгають та глад¤ть там всередин≥, ≥ раптом здна посуди, зЧп≥д молока, п≥д≥ймаЇтьс¤ кругле сирове т≥ло, що ¤кимсь чудом родилось. ¬оно росте, обертаЇ плескат≥ боки, купаЇтьс¤ в б≥л≥й купел≥, само б≥ле ≥ н≥жне, ≥ коли ватаг його виймаЇ, зелен≥ родов≥ води дзв≥нко ст≥кають в посудуї. ѕ≥сл¤ цього в≥дчин¤ють двер≥ навст≥ж ≥ спов≥щають тремб≥тою, Ђщодень ск≥нчивс¤ миром, щобудзйому вдавс¤, кулеша готова ≥ струнки чекають на нове молокої.
***
Ѕагато пригод зазнав ≤ван тим л≥том. –аз н≥би бачив, ¤к з одинокоњ смереки в л≥с≥ виступив ¤кийсь чолов≥к ≥ виб≥гли за ним серни, ¤ких той пас ≥з допомогою ведм≥д¤. ≤ван показував на те диво ≥ншим, але н≥хто н≥чого под≥бного не бачив. Ђ„асто негура [туман] заставала в≥вц≥ в половин≥. ” густ≥й мр¤ц≥, б≥л≥й, ¤к молоко, все пропадало: небо, гори, л≥си, пастухи.. ..¬≥вц≥ сивим туманом котились поп≥д ногами, а дал≥ пропадали й вони.. ..“ак вони розгубили к≥лька овечокї. «р≥дка до в≥вчар≥в приходили люди з долини, розпов≥дали нехитр≥ новини с≥льського житт¤. ј вечорами в≥вчар≥ збиралис¤ б≥л¤ багатт¤ ≥ Ђзголодн≥л≥ за л≥то без Ђчел¤диниї [ж≥нки], вели безконечн≥ масн≥ розмовиї.
≤ван же кликав ћиколу ≥ прохав його розпов≥сти ¤кусь казку, бо той багато њх знав. “ак ≤ван коротав ноч≥.
***
ћикола захвор≥в, ≥ ≤ван зам≥сть нього пильнував ватри, варив дл¤ вс≥х кулешу. “а серце його неспок≥йне. ќбс≥ли його сумн≥ думи, важк≥ сни, у ¤ких йому н≥¤к не зустр≥тис¤ з ћар≥чкою. Ѕо Ђу ту мить, коли ≤ван осьЧось маЇ почути м'¤ке т≥ло ћар≥чки на своњх груд¤х, з л≥су виходить з риком ведм≥дь, а б≥л≥ в≥вц≥ мечутьс¤ вб≥к ≥ одд≥л¤ють його од ћар≥чкиї. ≤нколи ж так ≤ванов≥ ставало погано середтиш≥, холоду та самоти, що здавалос¤ н≥биЧто Ђщось велике, вороже душить його, с¤ затверд≥ла тиша, байдужий спок≥й, сей сон небутт¤ї. ј одного разу в≥н почув тихий голос: Ђ≤ваЧа!ї “ак кликала його ћар≥чка. Ђћар≥чка? ƒе вона вз¤лась? ѕрийшла на полонину? ¬ноч≥? «аблудилась ≥ кличе?
„и, може, йому причулось? Ќ≥, вона тутї. ¬≥н поб≥г навпростець туди, зв≥дки чувс¤ голос, ≥ застиг над пр≥рвою навкруги туман. „и то був њњ голос?
***
ѕрацював ≤ван на полонин≥, аж поки та зовс≥м не спуст≥ла. –оз≥брали хаз¤њ худобу, Ђодтремб≥тали своЇ тремб≥ти, лежать стоптан≥ трави, а в≥тер ос≥нн≥й заводить над ними, ¤к над мерцем ї.
***
ЂЌедаремно ≤ван посп≥шав з полонини: в≥н не застав ћар≥чки живою. «а день перед сим, коли брала „еремош, вз¤ла њњ вода. Ќеспод≥вано заскочила пов≥нь, мот≥ габи [хвил≥] збили ћар≥чку з н≥г, кинули пот≥м на гоц [во-допад] ≥ понесли пом≥ж скел≥ в долину. ћар≥чку несла р≥ка, а люди дивились, ¤к крут¤ть нею габи, чули крики ≥ благанн¤ ≥ не могли вр¤туватиї.
≤ван цьому не пов≥рив. ¬≥н гадав, що це вигадки √угенюк≥в, що з≥зналис¤ про њхнЇ коханн¤ й заховали в≥д нього ћар≥чку. ј коли вс≥ почали твердити водно те саме, п≥шов шукати берегом њњ т≥ла. ћусило ж десь њњ прибити. ¬ одному сел≥ знайшли ¤кесь т≥ло, але ≤ван не м≥г вп≥знати в ньому ћар≥чки Ч воно було стерте р≥чним кам≥нн¤м, розпухло й посин≥ло.
“од≥ великий жаль охопив ≤вана. ¬≥н хот≥в був ≥ соб≥ скочити з≥ скел≥ у Ђкрут≥жї. јле пот≥м зненавид≥в р≥ку наст≥льки, що вуха затул¤в, аби не чути њњ зрадливого шуму, Ђщо прийн¤в в себе останнЇ диханн¤ його ћар≥чкиї. ¬≥н блукав горами, не темл¤чи себе в≥д туги. “ак пробув у л≥с≥ довго, жививс¤ ¤годами й водою з пот≥чк≥в. Ђѕотому щез Ч люди гадали, що в≥н загинув з великого жалюї, д≥вчата нав≥ть п≥сню склали про њхнЇ з ћар≥чкою коханн¤.
јле через ш≥сть рок≥в ≤ван раптом з'¤вивс¤. Ђ’удий, зчорн≥лий, багато старший од своњх л≥т, але спок≥йний. ќпов≥дав, що пастушив на угорському боц≥. ўе з р≥к отак походив, а в≥дтак оженивс¤. “реба ж було іаздуватиї. ≤ван п≥сл¤ вес≥лл¤ вигл¤дав нав≥ть задоволеним. Ђ…ого ѕалагна була з багацького роду, фудульна [горда, пихата, зарозум≥ла], здорова д≥вка, з грубим голосом й воластою шиЇюї.
Ћюбила вона багате, пишне вбранн¤, але була добра іаздин¤ ≥ помагала у щоденних турботах чолов≥ков≥. ≤ван же одержав можлив≥сть працювати коло худоби: Ђ“епер в≥н мав коло чого ходити. Ќе був жадний багатства Ч не на те гуцул жие на св≥т≥,Ч саме плеканн¤ маржинки сповн¤ло рад≥стю серце. як дитина дл¤ мами Ч такою була дл¤ нього худ≥бкаї. ј головне Ч ≥ думки його були зайн¤т≥ худобою: то в≥н турбувавс¤ про с≥но, то про захист худ≥бки в≥д зв≥ра, в≥д в≥дьом. —кр≥зь була небезпека. ј б≥льш ус≥х њм докучала сус≥дка ’има: Ђ„ого вона т≥льки не виробл¤ла, ота родима в≥дьма! ѕерекидалась у полотно, що б≥л≥ло смерком поп≥д л≥сом, повзла вужем або котилась горбами прозорим клубком. —пивала, нарешт≥, м≥с¤ць, щоб було темно, ¤к йде до чужоњ худоби. Ќе один прис¤гавс¤, що бачив, ¤к вона терницю доњть: заб'Ї у нењ чотири к≥лки, неначе д≥йки,Ч ≥ надоњть повну д≥йницюї.
ј з ≥ншого боку сус≥дом був ёра, про ¤кого казали, що в≥н богуЇ. Ђ¬≥н був ¤к бог, знаючий ≥ сильний, той град≥вник ≥ мольфар [злий дух, чаклун]. ” своњх дужих руках тримав сили небесн≥ й земн≥, смерть ≥ житт¤, здоров'¤ маржинки й людини, його бо¤лись, але потребували вс≥ї.
як боронити худобу у таких обставинах Ч то був щоденний клоп≥т ≤вана. ¬≥н працював, не п≥дн≥маючи очей в≥д земл≥. Ѕо коли п≥дн≥мав оч≥, то найменша зелена царинка в≥дразу ж нагадувала йому ћар≥чку. ¬ душ≥ його знов брин≥в забутий голос:
-≤згадай мн≥, м≥й миленький,
ƒва рази на днину, ј ¤ тебе ≥згадаю —≥м раз на годину...
“од≥ ≤ван кидав усе ≥ десь пропадав. ѕалагна сердилась на нього, та в≥н њй н≥чого не по¤снював. ј провину в≥дчував х≥ба що перед худобою: Ђѕриносив њй хл≥ба чи грудку сол≥. « дов≥рливим риком т¤глас¤ до нього його б≥лан¤ або голубан¤, висувала теплий червоний ¤зик ≥ разом з с≥ллю лизала руки. ¬огк≥ блискуч≥ оч≥ при¤зно дивились на нього, а теплий дух молочного вим'¤ та св≥жого гною знову вертали втрачений спок≥й ≥ р≥вновагуї.
∆итт¤ його т≥сно сплелос¤ з житт¤м худоби. ¬≥н в≥дчував щось батьк≥вське по в≥дношенню до ¤гн¤т, кор≥в. Ђ„и кохав в≥н ѕалагну? “ака думка н≥коли не займала його головиї. ≤ван був іаздою, ѕалагна Ч доброю іад-зинею, ≥ хоч не було в них д≥тей, так була худоба Ч чого ще треба?
ѕалагна стала ще повн≥шою ≥ червон≥шою, носила багат≥ хустки ≥ ст≥льки намиста на шињ, що заздрощ≥ переповн¤ли сус≥дських ж≥нок. –азом ≤ван ≥ ѕалагна њздили ≥ до м≥ста, ≥ до церкви. Ђƒо них теж прињздили чесн≥ іазди в гостину... «ас≥дали за мережаний ст≥л, т¤жк≥ в своњм овеч≥м убранн≥, ≥ споживали вкуп≥ св≥жу кулешу та гусл¤нку гостру, од ¤коњ облазив ¤зик.
“ак йшло житт¤.
ƒл¤ прац≥ Ч будн≥, дл¤ ворож≥нн¤ Ч св¤тої.
Ќа св¤тЧвеч≥р ≤ван завжди був у дивн≥м настроњ. ” вс≥х його д≥¤х було щось св¤щенне, неначе божу службу служив. Ђ лав ѕалагн≥ живий вогонь дл¤ вечер≥, стелив с≥но на ст≥л та п≥д столом ≥ з повною в≥рою рикав при т≥м, ¤к корова, бле¤в в≥вцею та ржав конем, аби велас¤ худоба. ќбкурював ладаном хату й кошари, щоб од≥гнати зв≥ра й в≥дьом, а коли червона од метушн≥ ѕалагна серед курива того ознаймл¤ла нарешт≥, що готов≥ ус≥ дванадц¤ть страв, в≥н, перше н≥ж зас≥сти за ст≥л, н≥с тайну вечерю худоб≥. ¬она першою мусила скоштувати голубц≥, сливи, б≥б та логазу, ¤к≥ так старанно готувала дл¤ нього ѕалагна. јле се було не все. ўе годилось закликать на тайну вечерю ус≥ ворож≥ сили, перед ¤кими бер≥гс¤ через ц≥ле житт¤.
Ѕрав в одну руку з≥ стравою миску, а в другу сокиру ≥ виходив надв≥р. «елен≥ гори, убравшись у б≥л≥ гугл≥ [р≥д верхнього од¤гу у гуцул≥в з б≥лого сукна], прислухались чуйно, ¤к дзвен≥ло на неб≥ золото з≥р, мороз блискав ср≥бним мечем, потинаючи згуки в пов≥тр≥, а ≤ван прост¤гав руку у сю скуту зимою безлюдн≥сть ≥ кликав на тайну вечерю до себе вс≥х чорникнижник≥в, моль-фар≥в, планетник≥в вс¤ких, вовк≥в л≥сових та ведмед≥в. ¬≥н кликав бурю, щоб була ласкава прийти до нього на сит≥ страви, на пален≥ гор≥лки, на вечерю св¤ту, але вони не були ласкав≥ ≥ н≥хто не приходив, хоч ≤ван спрощував трич≥. “од≥ в≥н закликав њх, щоб не з'¤вились н≥коли,Ч ≥ легко з≥тхавї.
¬ цей веч≥р вони запрошували до вечер≥ душ≥ померлих, що пропали, втопились у вод≥, про ¤ких н≥хто не знав, ≥ тому вони чекали лише вечора св¤того, щоб хто про них згадав. ѕерш н≥ж с≥сти, продували лаву, щоб не привалити ¤кусь душу. ≤ван, мол¤чись, був певен, що за плечима в нього стоњть ћар≥чка й плаче, схилившись. ј вноч≥, прокинувшись, ≤ван н≥би чув, ¤к сам Ѕог питаЇ у худоби, чи добре ставитьс¤ до нењ іазда, чи годуЇ, чи добре пильнуЇ.
ѕалагна ставилас¤ до ворож≥нн¤ суто практично: воно мало допомогти вберегти худобу, зб≥льшити достаток. ¬≥дтак промовл¤ла до худоби, до ватри, ¤к до ≥стот розумних.
Ђ“ак йшло житт¤ худоб'¤че й людське, що зливалось докупи, ¤к два джерельц¤ у горах в один пот≥кї.
***
Ђ«автра велике св¤то. “еплий ёра одбира от холодного ƒмитра ключ≥ св≥тов≥, щоб править землею.. ..«автра Ч весна, день радост≥ й сонц¤... ≥ ѕалагна вир≥шила поворожити. ƒл¤ того ще на св≥танку, розд¤гнувшись догола, п≥шла на царинку, де ще на Ѕлагов≥щенн¤ Ђзакопала у муравлисько с≥ль, булку й намистої. Ќарешт≥ вона спинилась п≥д буком, солодко пот¤гнулась, але в ту ж мить њњ наче скувало щось. “о був погл¤д ёри. њх сус≥д, мольфар, планетник ёра дививс¤ на ж≥нку, а вона не мала сили й поворухнутис¤. Ђ¬решт≥ у н≥й ворухнулас¤ зл≥сть. ѕропало ц≥ле ворож≥нн¤!ї јле все сто¤ла у напруженому чеканн≥ чогось. ќт¤милас¤ лише коли той п≥д≥йшов зовс≥м близько ≥ стиснув њй руку. “од≥ закричала ≥ втекла. “а палк≥, наче Ђдв≥ чорн≥ жаринки, оч≥ ёри пересл≥дували њњ скр≥зь. ¬она бо¤лас¤ мольфара ≥ разом з тим ц≥кавилас¤ ус≥м, що про нього говорили. ≤ мимовол≥ пор≥внювала з чолов≥ком: Ђўось було важке у ньому, ¤кась жура його гризла та ослабл¤ла т≥ло, щось старе, вод¤нисте св≥тилось в його стомлених очах. ѕом≥тно худ, ставав байдужий. Ќ≥, ёра кращийї.
“а горд≥сть не давала ѕалат≥ бодай заговорити з ёрою, хоч думки щоразу звертались до нього: Ђ¬≥н був могутн≥й, потужний, все знав. ќд його слова гинула зразу худоба, сохла й чорн≥ла, ¤к дим, людина, в≥н м≥г послати смерть ≥ житт¤, роз≥гнать хмару ≥ сперти град, вогнем чорного ока спопелить ворог≥в ≥ запалити в ж≥ночому серц≥ коханн¤. ¬≥н був земним богом, той ёра, що хт≥в ѕалагни, що прост¤гав по нењ руки, в ¤ких тримаЇ св≥тов≥ силиї.
≤ ось одного разу ѕалагна захот≥ла в≥дв≥дати кор≥в у л≥с≥, бо сон, що бачила, в≥щував њй недобре. јж раптом найшла Ђважка синьоЧб≥л¤ста хмараї, що мала принести град. ѕалагна поЧсвоЇму у¤вл¤ла походженн¤ граду, вважаючи, що то чорнокнижники с≥кли л≥д десь по замерзлих озерах у горах, а душ≥ страчених збирали його в м≥шки та мчали з ними на хмарах розс≥вати л≥д по земл≥. ќтак роздумуючи, ѕалагна пом≥тила чолов≥ка, що боровс¤ з в≥тром. ¬перто дерс¤ в≥н на скел≥ ≥ нарешт≥ п≥дн¤вс¤ на вершок гори. ¬она вп≥знала ёру. Ђ—тав проти хмари, одна нога наперед, ≥ склав руки на груд¤х. «акинув назад бл≥де обличч¤ ≥ вперс¤ похмурим оком у хмару. —то¤в так довгу хвилину, а хмара ≥шла на нього. ≤ раптом сильним рухом в≥н кинув кресаню на землю. ¬≥тер зараз зв≥¤в њњ в долину ≥ п≥дхопив на голов≥ в ёри довге волосс¤. “од≥ ёра п≥дн¤в до хмари ц≥пок [палиц¤], що тримав у руц≥, ≥ крикнув у син≥й клек≥т:
Ђ—т≥й! я тебе не пускаю!..ї Ќавкруги блискали блискавки, в≥тер зд≥ймав його волосс¤ ≥ од¤г, але ёра сто¤в непохитно. ƒе¤кий час ѕаланга спостер≥гала цей дивний двоб≥й, коли хмара н≥би спинилас¤, хоч не хот≥ла п≥дкор¤тис¤, а ёра заклинав њњ йти Ђу безв≥ст≥, у провалл¤ї, але не на с≥ножат≥, бо пропаде худоба. Ќарешт≥ хмара скорилас¤ ≥ Ђрозв'¤зала м≥шкиї з градом над р≥чкою, а ёра, в≥двернувши бюру, впав знесилений. ƒо нього приб≥гла ѕалагна, с¤¤ча, ¤к сонце, ≥ з турботним питанн¤м: Ђ÷итоб≥, ёрочку, не сталось чого лихого?..ї ≤ з того дн¤ вона стала Ђлюбаскоюї ёри.
***
≤ван дивувас¤, чого це ѕалагна стала ще краще од¤гатис¤, нав≥тьу будн≥. ≤нколи кудись щезала й поверталас¤ п≥зно. ј пот≥м вже й в≥дверто ц≥лувалас¤ з ёрою у корчм≥.
Ђ¬с≥ говорили про ѕалагну та ёру, чув ≥ ≤ван, але приймав усе байдуже. як мольфар, то й мольфар. ѕалагна цв≥ла й веселилась, а ≤ван нид≥в ≥ сох, втрачаючи силу. ¬≥н сам дивувавс¤ т≥й зм≥н≥. ўо сталос¤ з ним? —или покидали його, оч≥, ¤к≥сь розпорошен≥ й вод¤нист≥, глибоко запались, житт¤ втратило смак. Ќав≥ть маржинка не давала колишньоњ вт≥хи. „и йому пороблено що, хто ур≥к? Ќе мав до ѕалагни жалю, нав≥ть кривди не чув у серц≥, хоч бивс¤ за нењ з ёромї. Ѕивс¤ не з≥ злост≥, а так годилос¤, бо спровокував його побратим —емен, що вдарив ёру першим, дор≥кнувши за дружину ≤вана. ёра ледве не вбив ≤вана, але њх розборонили, ≥ все залишилос¤, ¤к ≥ було. ≤ван худнув, втратив апетит ≥ одного разу побачив, ¤к на об≥йст≥ в ёри мольфар тримав перед ѕалатою глин¤ну л¤льку ≥ тикав у њњ пальц¤ми, примовл¤ючи: ЂЅ'ю к≥лок тут,Ч шептав злов≥сно, Ч ≥ сохнуть руки та й ноги. ¬ жив≥т Ч караЇтьс¤ на жив≥т; не годен њсти...ї ≤ван зрозум≥в, що то вони проти нього змовл¤ютьс¤, схот≥в убити
обох на м≥сц≥, але раптом зам≥сть злост≥ на нього з≥йшли спустошенн¤ ≥ байдуж≥сть. ¬≥н п≥шов, не знаючи куди. Ђ уди в≥н йшов? Ќе м≥г нав≥ть згадати. Ѕлукав без мети, злазив на гори, спускавс¤ ≥ п≥д≥ймавс¤, куди ноги носили. Ќарешт≥ побачив, що сидить над р≥кою. ¬она клекот≥ла та шум≥ла п≥д ногами у того, с¤ кров зелена зелених г≥р, а в≥н вдивл¤вс¤ без т¤ми в њњ бистрину, аж нарешт≥ в його стомлен≥м мозку засв≥тилась перша ¤сн≥ша думка: на с≥м м≥сц≥ брела колись ћар≥чка. “ут њњ вз¤ла вода. “од≥ вже згадки сам≥ почали зринати одна по одн≥й, наливати порожн≥ грудиї. ¬≥н сид≥в над р≥чкою й знову чув голос ћар≥чки, њњ сп≥ваночки, бачив њњ миле обличч¤, згадував њњ щиру ласкав≥сть, ≥ туга знову охоплювала його серце. Ѕо тепер усе минуло, н≥чого нема. ≤ н≥коли не повернетьс¤. олись ћар≥чка, а тепер в≥н... Ђ¬же його з≥рка ледве тримаЇтьс¤ в неб≥, готова скотитись. Ѕо що наше житт¤? як блиск на неб≥, ¤к черешневий цв≥т... нетривке й дочаснеї.
¬тома повалилас¤ на нього, ≥ залишилос¤ лише бажанн¤ нарешт≥ спочити, в≥д усього.
***
ќдного разу ≤ван прокинувс¤ в≥д того, що його будила ћар≥чка й гукала ≥з собою. Ђ¬≥н гл¤нув на нењ ≥ ан≥трошки не здивувавс¤. ƒобре, що ћар≥чка нарешт≥ прийшлаї.
¬они зд≥ймалис¤ вгору, хоч була вже н≥ч, ≤ван виразно бачив њњ обличч¤. ¬≥н не питав, куди вони йдуть, йому було так добре з нею. ј ћар≥чка питала: Ђ„огось так змарн≥в? ÷и ти недужий? ї ј в≥н охоче в≥дпов≥дав, що банував за нею. ¬они йшли, не знаючи куди, ≥ все згадували минуле ≥ все т≥ згадки були про њхнЇ коханн¤. Ђ¬≥н бачив перед собою ћар≥чку, але йому дивно, бо в≥н разом з тим знаЇ, що то не ћар≥чка, а н¤вка. …шов поруч ≥з нею й бо¤вс¤ пустити ћар≥чку вперед, щоб не побачить криваву д≥ру ззаду у нењ, де видно серце, утробу ≥ все, ¤к се у н¤вки буваЇї. јле в≥н гнав в≥д себе цю думку ≥ йшов, тул¤чись до ћар≥чки ≥ в≥дчуваючи тепло њњ т≥ла. ¬она нагадала йому њх першу зустр≥ч, дит¤ч≥ забави, холодн≥ купел≥ у потоках, сп≥ванки ≥ страхи, гар¤ч≥ об≥йми ≥ муку розлуки Ч вс≥ т≥ мил≥ др≥бнички, що гр≥ли серце.
Ђ—в≥дом≥сть його двоњлась. „ув, що коло його ћар≥чка, ≥ знав, що ћар≥чки нема на св≥т≥, що се хтось ≥нший веде його у безв≥ст≥, у недењ, щоб там загубити. ј проте йому добре було, в≥н йшов за њњ см≥хом, за њњ щебетанн¤м д≥вочим, не бо¤чись н≥чого, легкий ≥ щасливий, ¤ким був колисьї.
”с≥ його клопоти, ус≥ турботи, страх смерт≥, ѕалагна ≥ ворожий мольфар кудись в≥д≥йшли, наче њх ≥ не було н≥коли. ¬≥н почувавс¤ знову молодим ≥ щасливим, в≥н ≥шов усе дал≥, забираючись у холодний ≥ неприв≥тний глиб верховинних л≥с≥в. ќт вони й на пол¤нц≥. Ќараз ћар≥чка здригнулас¤, стала, прислухаючись з тривогою, а пот≥м раптом щезла. ≤ван роз≥клав ватру, щоб вона не заблукала, с≥в на пеньок й став чекати. ≤ ось у л≥с≥ почувс¤ тр≥ск. ¬≥н думав, що то ћар≥чка, й радо п≥дн¤вс¤ њй назустр≥ч. јле то був ¤кийсь чолов≥к. Ђ¬≥н був без одеж≥. ћ'¤ке темне волосс¤ покривало все його т≥ло, оточало кругл≥ ≥ добр≥ оч≥, заклинилось на бород≥ ≥ звисало на груд¤х. ¬≥н склав на великий жив≥т заросл≥ вовною руки ≥ п≥д≥йшов до ≤вана.
“од≥ ≤ван зразу його п≥знав. —е був веселий чугайстир, добрий л≥совий дух, що боронить людей од н¤вок. ¬≥н був смертю дл¤ них: зловить ≥ роздереї.
„угайстир в≥дразу спитав ≤вана, куди поб≥гла н¤вка, а ≤ван з острахом зрозум≥в, що це ж в≥н питаЇ про ћар≥чку. ≤ серце його закалатало: ось чого вона зникла. ¬≥н в≥дпов≥в, що не знаЇ, а сам думав, ¤к би йому найдовше затримати чугайстира, щоб ћар≥чка встигла втекти ¤кнайдал≥. “им часом чугайстир гр≥вс¤ коло ватри, погл¤даючи на ≤вана, ≥ раптом запропонував: Ђћоже б, ти трошки п≥шов зо мною у танець?ї ≤ван радо погодивс¤. Ђ≤ван тупнув на м≥сц≥, виставив ногу, струснув ус≥м т≥лом ≥ поплив в легк≥м гуцульськ≥м танц≥. ѕеред ним см≥шно вихил¤вс¤ чугайстир. ¬≥н прижмурював оч≥, поцмокував ротом, трусив животом, а його ноги, обросл≥, ¤к у ведмед¤, незграбно тупц¤ли на одн≥м м≥сц≥, злипались ≥ розгинались, ¤к груб≥ об≥дд¤. “анець, видимо, його зогр≥вавї.
ƒивним був той танець б≥л¤ л≥сового вогнища. ≤ванов≥ надавала снаги думка про спас≥нн¤ ћар≥чки, ≥ в≥н щоразу п≥дбадьорював л≥сового духа, а той уже втомивс¤, сп≥тн≥в ≥ запросивс¤ припинити танець. “од≥ ≤ван, що вже теж стомивс¤, був увесь мокрий, запропонував з≥грати на флаер≥. ¬≥н заграв ту саму п≥сню, ¤ку колись п≥дслухав у щезника в л≥с≥. „угайстир аж мл≥в, заплющивши оч≥, п≥дкидаючи п'¤ти. Ќарешт≥ вони обидва повалилис¤ на траву, засапавшись. «атим л≥совик под¤кував ≤ванов≥ та й п≥рнув у хащу. ≤ван знову залишивс¤ сам. јле ж де була ћар≥чка? …ому так треба було бачити д≥вчину, говорити з нею. Ђ≤ван мав ще багато њй розказати. ¬≥н чув потребу опов≥сти њй ц≥ле своЇ житт¤, про св≥й тусок за нею, безрад≥сн≥ дн≥, свою самотн≥сть серед ворог≥в, нещасливе подружж¤...ї ≤ван подавс¤ у гущину шукати ћар≥чку. Ќараз почув њњ голос десь ззаду. “реба було вертатис¤ назад. ¬≥н посп≥шав, стукавс¤ кол≥ньми об смереки, в≥дводив г≥лл¤ ≥ жмурив оч≥. Ѕлукав довго, але не м≥г знайти пол¤нки. –аптом в≥н знову почув ћар≥чкин голос: Ђ≤ваЧа!..ї √олос брин≥в десь зЧп≥д н≥г, з провалл¤. ≤ван нарешт≥ зрозум≥в, що треба спуститис¤ швидше вниз. ¬≥н ще подумав, ¤к вона змогла зл≥зти зв≥дси, бо тут же найкрут≥ше. ј голос ћар≥чки все кликав його, ≥ в≥н спускавс¤, шукаючи п≥дпору, квапл¤чись, примовл¤ючи: Ђ≤ду, ћар≥чко! ≤ван забув обережн≥сть, скакав по кам≥нню, кал≥чив руки ≥ ноги, але посп≥шав на той р≥дний голос. ≤ раптом в≥дчув, що чорна безодн¤ т¤гне його вниз. Ђ„орна важка гора розправила крила смерек ≥ вмить, ¤к птах, пурхнула над ним у небо, а гостра смертельна ц≥кав≥сть опекла мозок: об що стукнетьс¤ голова? ѕочув ще тр≥ск кост≥, гострий до нестерпучост≥ б≥ль, що скорчив т≥ло,Ч ≥ все розпливлось в червон≥м вогн≥, в ¤кому згор≥ло його житт¤...ї Ћедь живого на другий день знайшли його пастухи.
***
Ђ—умно пов≥стувала тремб≥та горем про смерть.
Ѕо смерть тут маЇ св≥й голос, ¤ким промовл¤Ї до самотн≥х кичер. Ѕили копитами кон≥ по каменистих пла¤х, ≥ постоли шуршали у п≥тьм≥ ноч≥, ¤к з леговищ людських, загублених в горах, посп≥шали сус≥ди на п≥зн≥ вогн≥. «гинали перед т≥лом кол≥на, складали на груди мерцев≥ грош≥ Ч на перев≥з душ≥ Ч ≥ мовчки зас≥дали на лави. ћ≥шали сиве волосс¤ з вогнем червоних хусток, здоровий рум'¤нець з жовтим воском зморщених лиць.
—мертельне св≥тло спл≥тало с≥тку однакових т≥ней на мертв≥м ≥ на живих обличч¤х. ƒрагл≥ли вола багатих іаздинь, тихо с¤ли стареч≥ оч≥ перед повагою смерт≥, мудрий спок≥й Їднав житт¤ ≥ смерть, ≥ груб≥ запрацьован≥ руки важко лежали у вс≥х на кол≥нахї. ѕалагна добре ≥ вправно голосила, примовл¤ючи до померлого чолов≥ка. —ус≥ди почали згадувати про р≥зн≥ еп≥зоди, пов'¤зан≥ з неб≥жчиком: один з ним пастушив разом на полонин≥, другий ще десь працював. √одилос¤ пот≥шити самотню душу, розлучену з т≥лом.
ј нов≥ гост≥ все йшли ≥ йшли, товклис¤ вже й б≥л¤ порогу.
Ђ„и не багато вже суму мала б≥дна душа? “ака думка, видимо, тањлась п≥двагою гн≥тучого смутку, бо од порога починавс¤ вже рух. ўе несм≥ливо тупали ноги, пхалис¤ л≥кт≥, гуркот≥в часом осл≥н, голоси рвались та м≥шались в глухому гомон≥ юрми. ≤ ось раптом високий ж≥ночий см≥х гостро розт¤в важк≥ покрови суму, ≥ стриманий гом≥н, наче полом≥нь, бухнув зЧп≥д шапки чорного димуї.
ѕочалас¤ забава. ћолод≥ голоси перегукувалис¤, пропонуючи один одному Ђкупити зайц¤ї, називали один одного то носатим, то горбатим, то кривим. ≤ вже т≥, що прийшли останн≥ми, повернулис¤ спиною до т≥ла, ≥ усм≥шки з'¤вилис¤ на њх обличч¤х. Ђќдин за одним гост≥ вставали з лавок та розходились по кутках, де було весело й т≥сної. ј у кутках вуст мерц¤ застигло г≥рке м≥ркуванн¤: що наше житт¤? Ђяк блиск на неб≥, ¤к черешневий цв≥т...ї ¬же про т≥ло забули. ћолодиц≥ ц≥лувалис¤ з чужими чолов≥ками, а т≥ об≥ймали чужих ж≥нок. ” хат≥ ставало все весел≥ше, а на подв≥р'њ почалис¤ весел≥ ≥грища. ≤ нав≥ть стар≥ приймали участь у забав≥. Ђѕом≥ст двигн≥в у хат≥ п≥д вагою молодих н≥г, ≥ скакало на лав≥ т≥ло, тр¤сучи жовтим обличч¤м, на ¤кому усе ще грала загадкова усм≥шка смерт≥.
Ќа груд¤х тихо бр¤жчали м≥д¤н≥ грош≥, скинут≥ добрими душами на перев≥з.
ѕ≥д в≥кнами сумно ридали тремб≥тиї.
ƒивись ≥нш≥ твори цього автора: "Intermezzo", "ƒорогою ц≥ною"
