—тислий переказ, короткий зм≥ст твору
оцюбинський ћ. "Intermezzo"
ѕрисв¤чую конон≥вським пол¤м
ƒ≥йов≥ особи:
ћо¤ утома
Ќиви у червн≥
—онце
“ри б≥лих в≥вчарки
«озул¤
∆айворонки
«ал≥зна рука города
Ћюдське горе
ЂЋишилось ще т≥льки спакуватись... —е було одно з тих незчисленних Ђтребаї, ¤к≥ мене так утомили ≥ не давали спатиї,Ч так починаЇтьс¤ тв≥р. ÷е Ђтребаї автор пор≥внюЇ з многоголовим зв≥ромї. јле в≥н розум≥Ї, що Ђув≥льнитисьї в≥д нього можна лише на час. Ѕо житт¤ йде, торкаючи кожного неодм≥нно, Ђ≥де, ¤к хвил¤ на берегї. јвтор з≥знаЇтьс¤: Ђя не можу розминутись з людиною. я не можу бути самотн≥мї. ≤нколи саме це дратуЇ, стомлюЇ, бо людин≥ необх≥дно час в≥д часу усам≥тнитись: Ђћене втомили люди. ћен≥ надокучило бути зањздом, де в≥чно товчутьс¤ от≥ створ≥нн¤, кричать, метушатьс¤ ≥ см≥т¤ть. ѕов≥дчин¤ти в≥кна! ѕров≥трить оселю!.. Ќехай ув≥йдуть у хату чистота ≥ спок≥йї.
÷е прагненн¤ спокою ≥ сам≥тност≥ ≥нколи буваЇ таким сильним, що ладен погодитис¤ на будьЧ¤кий спос≥б дос¤гненн¤ жаданого: Ђ—мерть? —он?ї ¬≥дтак приходить бажанн¤ бодай на ¤кийсь час в≥дпочити, послухати не Ђревуч≥ потоки людського житт¤ї, а жадану тишу.
* * *
ƒруга частина змальовуЇ картину дороги, або, точн≥ше, втеч≥ в≥д Ђзал≥зноњ руки городаї. «давалос¤, тишу глушили гучн≥ голоси. јле ось уже зелене безмежж¤ природи, а Ђнеба тут було так багато, що оч≥ тонули в н≥м, ¤к в мор≥ї. ≤ ледве бричка вкотилас¤ у дв≥р Ч закувала зозул¤. Ђ“од≥ ¤ раптом почув велику тишу. ¬она виповн¤ла весь дв≥р, тањлась в деревах, зал¤гла по глибоких блакитних просторах. “ак було тихо, що мен≥ соромно стало калатанн¤ власного серц¤ї.
* * *
Ќав≥що людин≥ ота тиша? ўоб почути ≥ побачити щось головне, важливе у житт≥, що затулене щоденною метушнею. ÷¤ тиша впала так неспод≥вано, що њй не ймеш в≥ри. «даЇтьс¤, нав≥ть предмети навкруги заз≥хають на цю тишу. Ќ≥би вони живуть своњм потаЇмним житт¤м: Ђ’то знаЇ, що робитьс¤ там, де людина не може бачити...ї
≥лька раз≥в автор н≥би сам соб≥ повторюЇ: Ђ’≥ба ¤ що знаю? ’≥ба ¤ знаю?ї ≤ тут л≥ричний герой в≥дчуваЇ, ¤ку його серце прос¤тьс¤ ≥з зовн≥шнього св≥ту люди, Ђвс≥ т≥, що складали у моЇ серце, ¤к до власного сховку, своњ над≥њ, гн≥в ≥ стражданн¤ або криваву жорсток≥сть зв≥раї. њх так багато, що душа не в змоз≥ сприймати усе так само гостро, ¤к ран≥ше. ≤ герой це розум≥Ї, розпов≥даючи про це в≥дсторонено, н≥би здалеку. “ак, це ненормально, коли людина звикаЇ до гучного болю ≥ не реагуЇ на нього б≥льше. јле ≥нколи треба дати спочинок зболен≥й душ≥: Ђя не маю вже крапл≥ гар¤чоњ кров≥... ¬и бачите, ¤ нав≥ть не червон≥ю, лице моЇ б≥ле, ¤к ≥ у вас, бо жах висмоктав ≥з мене всю кров... ѕроходьте! я утомивс¤ї.
≤ раптом... –озплющивши оч≥, герой бачить Ђглибоке небо ≥ в≥ти берези. уЇ зозул¤. Ѕ'Ї молоточком у кришталевий великий дзв≥н Ч куЧку! ку-ку! Ч ≥ с≥Ї тишу по травахї. —в≥т, безмежний, сон¤чний, зелений огортаЇ ≥ пестить. ’ай живе сонце! ’ай живе небо! ’ай живе св≥т ≥ все живе в ньому!
ќсь три в≥вчарки зчинили івалт. Ќ≥ до чого ворож≥сть. ÷ей св≥т такий лаг≥дний ≥ прекрасний, що в тому нема м≥сц¤ ненавист≥. ≤ герой з≥знаЇтьс¤ псу: Ђя не ворог тоб≥ї. “од≥ чого ж сердитьс¤ пес? Ћанцюг тримаЇ його, не даЇ дихати. ЅракуЇ вол≥. √ерой в≥дпускаЇ пса з ланцюга, ≥ той, забувши про попередн≥ погрози, наосл≥п помчав кудись: Ђ”, благородна псина: тоб≥ вол¤ дорожча, н≥ж задоволена зл≥стьї.
* * *
Ђћоњ дн≥ течуть тепер серед степу, серед долини, налитоњ зеленим хл≥бом. Ѕезконечн≥ стежки, скрит≥, ≥нтимн≥, наче дл¤ самих близьких, вод¤ть мене по нивах... я тепер маю окремий св≥т... Ќа неб≥ сонце Ч серед нив ¤. Ѕ≥льше н≥кого. …ду. √ладжу рукою соболину шерсть ¤чмен≥в, шовк колосистоњ хвил≥. ¬≥тер набива мен≥ вуха шматками згук≥в, покошланим шумом. “акий в≥н гар¤чий, такий нетерпл¤чий, що аж кипл¤ть в≥д нього ср≥бноволос≥ в≥всаї. —ама в≥чн≥сть у своњй рад≥сн≥й величн≥й крас≥ постаЇ у цих словах л≥ричного геро¤, огортаЇ зеленими руками жалюг≥дну купку хаток, ниви. Ђўо значить дл¤ них людина? Ќ≥чого. ќн вийшла в поле др≥бна б≥ленька ц¤тка ≥ потопла у н≥м. ¬она кричить? —п≥ваЇ? ≤ робить рух? Ќ≥ма безвладн≥сть простор≥в все це ковтнула. ≤ знов н≥чого. Ќав≥ть сл≥ди людини затерт≥ й закрит≥: поле сховало стежки й дороги... Ќад вс≥м пануЇ т≥льки ритм≥чний, стриманий шум, спок≥йний, певний у соб≥, ¤к живчик в≥чност≥. як крила тих в≥тр¤к≥в, що чорн≥ють над полем: байдужно ≥ безупинно робл¤ть у пов≥тр≥ круг, немов говор¤ть: так буде в≥чно...: in saecula saeculorum (на в≥ки в≥чн≥)ї.
* * *
ѕоступово той мир ≥ спок≥й, що панував навколо, входить в душу л≥ричного геро¤, наповнюЇ його: Ђѕ≥зно ¤ повертавс¤ додому. ѕроходив обв≥¤ним духом пол≥в, св≥жий, ¤к дика кв≥тка. ¬ складках своЇњ одеж≥ приносив запах пол≥в, мов старозав≥тний ≤сав.
—пок≥йний, самотн≥й, с≥дав десь на іанку порожнього дому й дививс¤, ¤к будувалась н≥ч. як вона ставила легк≥ колони, запл≥тала с≥ткою т≥ней, зсувала й п≥дносила вгору непевн≥, тремт¤ч≥ ст≥ни, а коли все це зм≥цн¤лось й темн≥ло, склепл¤ла над ними зорену баню. “епер ¤ можу спок≥йно спати, твоњ м≥цн≥ ст≥ни стануть м≥ж мною ≥ ц≥лим св≥том. Ќа добран≥ч вам, ниви. … тоб≥, зозулеї.
* * *
«а такою н≥ччю неодм≥нно буде сон¤чний ¤скравий день, ≥ Ђ¤ повний при¤зн≥ до сонц¤ ≥ йду просто до нього, лице в лице. ѕовернутись до нього спиною Ч крий боже! яка невд¤чн≥сть! я дуже щасливий, що стр≥чаюсь ≥з ним тут, на простор≥, де н≥хто не затулить його обличч¤, ≥ кажу до нього: Ђ—онце! ¤ тоб≥ вд¤чний. “и с≥Їш у мою душу золотий зас≥в Ч хто знаЇ, що вийде з того нас≥нн¤?ї
ѕ'ючи сонце, мов ц≥лющий нап≥й добра, герой в≥дчуваЇ в душ≥ любов: Ђƒивись же на мене, сонце, й засмали мою душу, ¤к засмалило т≥ло, щоб вона була недоступна дл¤ комариного жала... (я себе ловлю, що до сонц¤ звертаюсь, ¤к до живоњ ≥стоти. Ќевже се значить, що мен≥ вже бракуЇ товариства людей?)ї.
–азом ≥з в≥вчарками в≥н блукаЇ пол¤ми, обережно несучи додому спок≥й ≥ в≥дчутт¤ спор≥дненост≥ з самою землею: Ђ—почивай тихо п≥д сонцем, ти така ж втомлена, земле, ¤к ¤. я теж пустив свою душу п≥д чорний парї.
* * *
ћоже, тому й в≥дчуваЇ л≥ричний герой свою спор≥днен≥сть ≥з землею: Ђ¬ городах земл¤ од¤гнена в кам≥нь й зал≥зо Ч ≥ недоступна. “ут ¤ став близький до нењ. —в≥жими ранками ¤ перший будив сонну ще воду криниц≥ї. ÷е сп≥лкуванн¤ з живою природою, з самою землею даруЇ йому особливе в≥дчутт¤, що все на св≥т≥ Ч прекрасне. ќсобливе молоко Ч Ђ¤ знав, що то вливаЇтьс¤ в мене м'¤ка, ¤к дит¤ч≥ кучер≥, вика, на ¤к≥й т≥льки ще вчора ц≥лими ро¤ми сид≥ли ф≥олетов≥ метелики цв≥ту. я п'ю екстракт лукиї. ќсобливий ≥ хл≥б. ¬≥дтак л≥ричний герой в≥дчуваЇ себе насправд≥ багатою людиною. Ђя тут почуваю себе багатим, хоч н≥чого не маю. Ѕо поза вс¤кими програмами й парт≥¤ми Ч земл¤ належить до мене. ¬она мо¤. ¬сю њњ, велику, розк≥шну, створену вже,Ч всю ¤ вм≥щаю в соб≥. “ам ¤ творю њњ наново, вдруге,Ч ≥ тод≥ здаЇтьс¤ мен≥, що ще б≥льше права маю на нењї.
“реба уважно слухати цю землю, щоб зберегти це неповторне диво дл¤ нащадк≥в. ќчима серц¤ побачив автор чудову картину: Ђ—≥ра маленька пташка, ¤к грудка земл≥, низько вис≥ла над полем. “р≥пала крильми на м≥сц≥ напружено, часто ≥ важко т¤гнула вгору невидиму струну в≥д земл≥ аж до неба. —труна тремт≥ла й гучала. “од≥, ск≥нчивши, падала тихо униз, нат¤гала другу з неба на землю. ™днала небо ≥з землею в голосну арфу й грала на струнах симфон≥ю пол¤.
—е було прекрасної.
* * *
Ђ“ак прот≥кали дн≥ мого intermezzo серед безлюдд¤, тиш≥ ≥ чистоти. ≤ благословен ¤ був м≥ж золотим сонцем й зеленою землею. Ѕлагословен був спок≥й моЇњ душ≥. «Чп≥д староњ стор≥нки житт¤ визирала нова ≥ чиста Ч ≥ невже ¤ хот≥в би знати, що там записано буде?ї ∆итт¤ триваЇ, воно розгортаЇтьс¤ чистим аркушем нового початку.
* * *
јле ось зустр≥ч на нив≥ Ч Ђ¤ ≥ людинаї. √ерой зустр≥в Ђзвичайного мужикаї. ¬≥н не знаЇ, ¤ким сам здаЇтьс¤ цьому чолов≥ков≥, але той викликав в пам'¤т≥ геро¤ страшн≥ картини житт¤ украњнського народу: почорн≥л≥ солом'¤н≥ стр≥хи хат, Ђбрудн≥, негарн≥ї д≥вчата, що повертаютьс¤ з т¤жкоњ роботи, бл≥д≥, ¤к т≥н≥, ж≥нки, голодн≥ д≥ти з≥ зголодн≥лими ж псами...
Ђ¬≥н говорив про реч≥, повн≥ жаху дл¤ мене, так просто й спок≥йно, ¤к жайворонок кидав на поле м≥сто, а ¤ сто¤в та слухав, ≥ щось тремт≥ло в мен≥.
јга, людське горе, ти таки ловиш мене? ≤ ¤ не т≥каю? ¬же нат¤глис¤ ослаблен≥ струни, вже чуже горе може грати на них!ї
“ак людське горе вриваЇтьс¤ в тишу душ≥ геро¤, але тепер там немаЇ холодноњ байдужост≥. ≤ соц≥альн≥ б≥ди постають, ¤к примара. јле надто реальна та примара: Ђ’одиш м≥ж людьми, ¤к м≥ж вовками.. ..Ѕ≥дний в убогого т¤гне сорочку ≥з плота, сус≥ду сус≥да, батько у сина. Ћюдей њд¤ть пранц≥, нужда, гор≥лка, а вони в темнот≥ жеруть один одного. як нам св≥тить ще сонце ≥ не погасне? як можемо жити?ї
Ђ√овори, говориї,Ч повторюЇ л≥ричний герой, н≥би хоче заохотити сп≥вбес≥дника вилити у словах увесь б≥ль ≥ зв≥льнитис¤ в≥д нього. Ђ–озпечи гн≥вом небесну баню. ѕокрий њњ хмарами твойого гор¤, щоб були блискавка й гр≥м. ќсв≥жи небо ≥ землю. ѕогаси сонце й засв≥ти друге на неб≥. √овори, говори...ї
* * *
Ђ√ород знову прост¤г по мене свою зал≥зну руку не зелен≥ нивиї,Ч так образно змальовуЇ своЇ поверненн¤ до людей автор. « ¤кими думками в≥н повертаЇтьс¤? Ђѕрощайте, ниви. от≥ть соб≥ шум св≥й на позолочених сонцем хребтах. ћоже, комусь в≥н здастьс¤ так, ¤к мен≥. ≤ ти, зозуле, з вершечка берези. “и теж строњла струни моЇњ душ≥. ¬они ослабли, пошарпан≥ грубими пучками, а тепер нат¤гаютьс¤ знову. „уЇте? ќсь вони бренькнули нав≥ть. ѕрощайте. …ду пом≥ж люди. ƒуша готова, струни туг≥, наладжен≥, вона вже граЇ...ї
ƒивись ≥нш≥ твори цього автора: "“≥н≥ забутих предк≥в", "ƒорогою ц≥ною"
