Шкільний (учнівський) твір:
Утвердження величі ратного подвигу і гнівний осуд війни в романі О. Гончара "Прапороносці" (I варіант)
Судилося долею видатному українському письменнику О. Т. Гончару на власні очі побачити жахіття війни, пережити його. Мабуть, доля розпорядилася так, аби майстер слова розказав правду про події 1941—1945 років, про величезний ратний подвиг радянського народу, про ціну життя і смерті, про пам'ять і вірність, про радісну і гірку водночас (адже не повернеш загиблих, не порадієш разом із ними) перемогу. По-моєму, недарма роман-трилогію «Прапороносці» називають «світлим» твором: не про війну пише автор, а про людей; їхні радості і хвилювання турбують О. Гончара.
Роман був закінчений у 1948 році, складається він із трьох частин, які описують визвольний похід радянських військ землями європейських країн — Румунії, Трансільванії, Чехословаччини, Угорщини. Безжальною і страшною була Друга світова війна не тільки для земель. України, а й для всіх народів, які потрапили під її колеса. Ішли наші бійці рятувати інші народи, бо ж «гарно рятувати людей! Краще, ніж убивати!» І де проходили вони, світилися колії.
Звичайно, жодна в світі ідея не варта життя молодих: Юрія брянського, Шурочки Ясногорської, Гая. Щоб підкреслити жорстокість війни, письменник зображує загибель вояків, що вже святкують перемогу, 9 травня. Так, у долині Червоних маків гине, вражена кулею, Ясногорська, дівчина, яка тільки-но знову відчула смак життя, закохана до безтями в Черниша. Не може залишити нас байдужими смерть бійця Гая, який натрапив на міну, задивившись на кущ безсмертника, що так нагадував рідну землю.
Мабуть, ще більше відтіняє лють війни зображення вічного нокання. Незважаючи на вибухи і смерть, люди продовжували жити, пірити в перемогу й щасливе майбутнє. Та й важко уявити стан людини, яка щодня дивиться у вічі смерті і безмежно хоче жити. Пражає чистота кохання Щури Ясногорської і командира мінометної роти Юрія Брянського, який вірить у свою обраницю: «Звичайно, вона може зустріти красивішого за мене, розумнішого і ще мало мого... Але я глибоко переконаний, що... серця... саме такого серця не зустріне. Бо немає на світі двох абсолютно однакових сердець. А і Мура любила саме таке, як моє...»
Трагічно, але життєстверджуюче звучать слова Черниша, звернені до Ясногорської, коли загинув на висоті 805 Брянський: «Люби,
кохай його, кохай!... Кохай, хоч він ніколи не повернеться до тебе з цієї висоти, як і боєць Гай зі своєї! Не вернуться, кінчиться війна, загримлять салюти на честь Перемоги, а вони залишаться тут, на чужині, як наші вірні застави! Так люби ж його, не забудь до віку, люби, люби його, не забудь ради іншого! Може, тоді він буде тут не такий самотній!» Це гімн пам'яті всім загиблим на фронтах війни, яку Олесь Гончар знав не з чуток, жорстокість якої відчув сам, захищаючи Батьківщину у складі мінометної роти.
Сьогодні багато можна почути і прочитати думок з приводу того, а чи треба було радянським військам втручатися у війну на терені європейських країн, чи не достатньо було захистити власні кордони. Можна навіть знайти звинувачення нашої армії в окупації країн Європи в 1944—1945 роках. Яке безглуздя! Люди платили своїм життям і своєю молодістю, горем сімей, що втрачали батьків, але рятували інших, бо знали, що таке фашизм. Олесь Терентійович Гончар своїм твором «Прапороносці» ствердив подвиг радянського народу під час війни, оспівав героїв за їх важку щоденну роботу, завдяки якій наближалася перемога. Твір залишається актуальним сьогодні, коли молоде покоління не задумується над історією, забуває її, бо тільки пам'ятаючи минуле, можна уникнути прикрих помилок у майбутньому.
по темі:
категорія: українська література / твори за творчістю Олеся Гончара / Утвердження величі ратного подвигу і гнівний осуд війни в романі О. Гончара "Прапороносці" (I варіант)
