Шкільний (учнівський) твір:
Звичайна людина у незвичайних обставинах (за романом О. Гончара "Людина і зброя") (I варіант)
«Ще безтривожно ходять по місту ті, які вмиратимуть на рубежах, ітимуть в оточеннях, горітимуть у кремаційних печах концтаборів, штурмуватимуть Будапешт і Берлін... Ще все як було», але вже через мить застало вчорашніх студентів «страшне, приголомшливе слово»: війна. Воно змінило все: душі людей, думки, почуття, все місто. Воно вимірювало в кожному Людину. І кожний оцінював себе.
Звичайні студенти, яким держава дала «відстрочку», які закохувалися і мріяли про майбутнє, прагнули розгадати загадки минулого, сперечалися й приятелювали, які просто жили своїм життям, сьогодні збиралися боронити Вітчизну, усвідомлюючи, що їм дорога «туди, де чорним ураганом бушує війна, ...де такі, як ти, зараз підривають себе на останніх гранатах у прикордонних бетонованих бункерах». Не генерали і командири вирвали перемогу у ще такому далекому для Богдана Колосовського, Тетяни Криворучко, Ольги-гречанки, Мар'яни Кравець і недосяжному для Славика Лагутіна, Степури, Мирона Духновича та мільйонів інших 1945 році, а прості трудівники війни, які, починаючи із страшного 1941-го, платили за кожен клаптик землі своєю кров'ю, своїм життям, які рили окопи, мінували мости, нищили ворожі танки майже голими руками, їх уславлює письменник, своїх колишніх одногрупників, своїх друзів, які знали, що як не вони, то хто?
Подвиг звичайних людей в тому, що вони виконали заповіт професора історії: «В жорстокий наш вік, серед крові й дикунства, ота велика гуманістична трагедія не мусить загинути! Вона мусить бути збережена, і збережете її — ви!» Незважаючи на «ураган чорний, бушуючий, смертоносний», яким уявлялася війна, вони пронесли в собі людяність, навчилися розуміти один одного, жертвувати собою заради інших. Вони, як сказав Духнович, — невмирущі, бо житимуть у пам'яті вдячних нащадків.
Звичайно, важкі обставини перших днів війни одразу ж виявили тих, хто не заслуговував зватися гордим іменем людини: полковника Дев'ятого, який у вояках бачив лише ресурси, що можна бездумно витрачати, самостріла Гладуна, Штепу, який побоявся йти на фронт, комсомольця Лимаря, який «судна» згоден носити, попихачем бути, аби в тилу, та не про них мова.'Мова про подвиг звичайних студбатівців.
Мабуть, найяскравішим прикладом звичайної і водночас героїчної людини є Мирон Духнович. Він — випещена дитина люблячих батьків, мрійливий філософ, «факультетський вільнодум», якого в жарт називали Сковородою, худий, сутулуватий «інтелектуаліст», іде на фронт разом з усіма, боячись, аби на його плечі випало не менше тягаря війни, ніж на плечі товаришів. Духнович навчився убивати, він часто замислюється над причинами і наслідками цієї війни і війн взагалі: «Розумієш, Богдане, чимдалі почуваю все більшу потребу вбивати, вбити собі подібного, якого-небудь однoплемінника Шіллера, Гете. Іноді маю просто непереборне бажання випустити з нього дух. Чим це пояснити?» Опинившись перед скиртами, що ховали вибухівку, він розуміє, що не можна цього залишати фашистам, треба знищити зброю. Вчорашній студент чинить подвиг: жертвує собою заради друзів. І що головне — це для нього природний вчинок; Духнович не може зробити інакше. Так виявляли себе прості люди, пересічними і звичайними яких назвати не можу, бо вони — герої.
«Мине час, німецькі воєнні історики досліджуватимуть ці дні. Писатимуть, що раптові дощі завадили їхнім танкам вчасно взяти Умань, Білу Церкву, але ми знатимемо, що не про дощі то йтиметься, то буде сказано про тебе, піхото з горючими пляшками, про тебе, невеликий курсантський студбат, про вас, кадровики й резервісти, незліченні подвижники сорок першого року, що на смерть стояли на кривавих своїх рубежах.»
по темі:
категорія: українська література / твори за творчістю Олеся Гончара / Звичайна людина у незвичайних обставинах (за романом О. Гончара "Людина і зброя") (І варіант)
