Фразеологізми на літеру Х:
Халявки смалити (присмалювати, пекти). Упадати коло когось, залицятися.
Смали, смали халявки, вскочиш і в лабета! (М. Старицький, Талан, 1,5).
Ханьки м'яти. Нічого не робити, байдикувати, ледарювати.
Чи се ж тобі, дівко, звичайно середу дня з парубком на вулиці стояти?.. Що люди скажуть!.. Та й тобі, Олексію, чого тут ханьки м'яти? Вже вона мов просватана; відрізана скибка! Шукай собі другу... (Г. Квітка-Основ'яненко, Сватання на Гончарівці, II, 6).
...Коло Галиної хвіртки щось двоє ханьки мне, рукавами затуляється (С. Васильченко, Циганка).
Харки-макогоненки плести. Говорити щось недоладне, нісенітне.
Вона й на хвилинку невгавала, усе плела харки-макогоненки, розказувала сім мішків гречаної вовни (М. Коцюбинський, На віру, 5).
Хармани (харамани) плести (гнути). Дурити, морочити.
Злізають жцво старости,
Ведуть Трохима із собою
І стали хармани плести
Перед багатим Лободою!
(С. Руданський, Хрест на горі, IV).
Хату перележати. Зіпсувати, пошкодити якось хату; заважати лежанням. (Найчастіше вживається із заперечною часткою «не».)
Коли вже до мене приїхали, то хай у мене й зупиняються. Хати не перележать (О. Гончар, Соняшники).
Хвоста крутити (з ким). Залицятися, бувати з кимсь; бути у любовних зв'язках.
...Там лукава була жінка, борони, Боже, всякого хрещеного від такої!.. Змолоду крутила хвоста з уланами... (І. Тобілевич, Мартин Боруля, V, 5).
Ходити з темними очима. Бути неосвіченим.
— А хіба уже як мені, то й вік ходити з темними очима?
— Та як на мене, то хоч би і всі учились, тільки за що, діти? (С. Васильченко, Чайка).
Хоч мак сій. Про надзвичайну тишу.
У хаті стало так тихо, хоч мак сій, тільки голос Марини роздавався, передаючи слова пісні... (Панас Мирний, Повія, III, 4).
Хули (охулки) на руку не класти. Не пропустити на¬годи поживитися; не гребувати ніякими засобами заради своєї вигоди.
А немає — не дріма,
Не кладе хули на руку,
Добре знає бо науку,
Чого треба, де і як Роздобути...
(І. Манжура, Билиця).
Обидва одним миром мазані! Обидва на руку охулки не кладуть! Той тільки дере та кланяється, а наш бере та ще й батька дере! (Панас Мирний, Повія, III, 3).
